Несказане - Селеста Інг
— Ми прийшли плавати, — сказав Джеймс. — Місіс Аллен глядить твою сестру, тож ти можеш навчитися плавати брасом, Натане. Не марнуй ні свого, ні мого часу.
Він висмикнув рушника із синової руки й потягнув його до води. Так напосівся на хлопця, що той таки заліз у воду. А сам сів на вільну лаву обіч басейну, відштовхнувши скинуті ласти й окуляри. «Для Ната це добре, — думав Джеймс. — Він має навчитися товаришувати з дітьми».
Нат зробив коло біля дівчинки, яка саме «жмурилася». Він балансував на пальцях, щоб утримати голову над водою. Джеймс зміг його впізнати лише за кілька хвилин, а коли нарешті вирізнив сина з-поміж інших — відчув миттєве захоплення. Він також зауважив, що сусідський Джек добре плавав, поводився у воді зухвало й упевнено, петляв довкола інших, захекано реготав. Він, мабуть, сам прийшов, вирішив Джеймс; Вів’єн Аллен всю весну нашіптувала всім про Джанет Вольф і про те, що Джек сидить сам, поки вона працює в лікарні. «Може, ми могли б підвезти його додому, — подумав він. — Хлопчина міг би погратися в нас удома, поки в його мами не закінчиться зміна». Він був би гарним другом і прикладом для Ната.
Джеймс уявив, як нерозлучні Нат і Джек граються біля гойдалки на задньому подвір’ї, гасають околицями на велосипедах. Коли він сам був школярем, то соромився запрошувати однокласників додому, боявся, що вони впізнають у його мамі жінку-роздавальницю, а в батьку — прибиральника з коридору. Та в них і не було подвір’я. Можливо, хлопці гратимуться в піратів — Джек за капітана, а Нат за першого помічника. Шериф і його заступник. Бетмен і Робін.
Коли Джеймс знову глянув на басейн, Нат уже мав «жмуритися». Та щось пішло не так. Решта дітей непомітно відступали від нього.
Тихо, стримуючи хихотіння, вони вилазили з води та вмощувалися на викладених плиткою краях басейну. Нат із заплющеними очима самотньо дрейфував посеред нього, з натугою робив маленькі кола, ляпаючи по воді навколо себе. Джеймс чув його голос: «Марко. Марко!». «Поло», — відповідали інші. Вони оточили неглибоку частину та ляскали по воді долонями, а Нат кидався то туди, то сюди, наосліп реагував на звуки. «Марко. Марко». У його голосі вже чулася жалісна нотка.
«Нічого особистого, — сказав собі Джеймс. — Вони вже грають хтозна скільки; просто втомилися. Вони просто жартують. Річ не в Наті».
Тоді старша дівчинка, років десяти чи одинадцяти, загукала: «Китайчик не може знайти Китай!», а інші діти засміялися. Джеймсу в живіт, ніби камінь упав. Нат у басейні зупинився з розведеними над водою руками, не знаючи, що робити далі, нарешті повільно опустив одну руку. Навколо стояла тиша.
Його батько на краю басейну теж не знав, що робити. Хіба він міг загнати дітей назад у воду? Будь-яке його слово приверне зайву увагу до дурнуватого жарту. Він міг покликати сина. «Час іти додому», — сказав би він. Тоді Нат розплющив би очі й побачив, що у воді довкола нього нікого нема. Запах хлору почав щипати Джеймсові ніздрі. Тоді він помітив невисоку постать по інший бік басейну — вона безгучно спускалась у воду. Постать ковзнула в бік Ната, на поверхню виринула голова кольору мокрого піску: Джек.
— Поло! — крикнув він.
Звук луною відбився від кахельних стін: «Поло. Поло. Поло».
Нат із полегшенням повернувся і потягнувся, а Джек залишався на місці, дочекався, поки хлопчик спіймає його за плече. На мить Джеймс побачив на обличчі сина величезну радість, темна борозенка розчарування зникла.
Тоді Нат розплющив очі, й обличчя в нього перестало світитися. Інші діти сиділи навпочіпки навколо басейну та сміялися — тепер уже вголос. У басейні не було нікого, крім Джека, який стояв перед ним. Джек розвернувся до Ната й посміхнувся. Для Ната це було глузуванням: «Ми з тобою пожартували». Він відштовхнув Джека й пірнув, а коли виринув біля краю, виліз і навіть не обтрусився. Не протер очей — вода просто стікала його обличчям, поки він ішов до дверей, і тому Джеймс не міг зрозуміти, плаче він чи ні.
У роздягальні Нат не озвався й словом. Відмовився вдягатись і навіть взуватися, а коли Джеймс утретє простягнув йому сланці, Нат так сильно штовхнув шафку ногою, що дверцята прогнулися. Джеймс озирнувся через плече й побачив Джека, який визирав із-за дверей. Йому стало цікаво, чи Джек щось скаже — можливо, вибачиться — але він просто мовчки стояв і дивився. Нат, який взагалі не помітив Джека, вийшов у вестибюль, тож Джеймс схопив їхні речі, вийшов і не причинив дверей.
Одна частина його душі рвалася до сина, щоб його міцно обійняти й сказати, як добре він його розуміє. Минуло майже тридцять років, а він і досі пам’ятав, як після уроку фізкультури в Ллойді, заплутався в сорочці. Нарешті надягнув її — і не побачив на лаві штанів. Усі вже вдяглися й тепер шнурували взуття, складали спортивну форму в шафки. Він, прикриваючи голі литки й стегна рюкзаком, навшпиньки повернувся до спортивної зали, щоб пошукати вчителя фізкультури містера Чайлдса. Пролунав дзвінок, роздягальня спорожніла. Після десяти хвилин принизливих пошуків у самих трусах він разом з учителем Чайлдсом знайшов штани під раковиною. Холоші були обв’язані довкола труби й усі в клоччі запилюженого павутиння.
— Напевне, хтось переплутав їх із чимось іншим, — сказав містер Чайлдс. — Тепер швидше біжи до класу, Лі. Ти спізнюєшся.
Джеймс знав, що це сталося не випадково. Після того він розробив систему: спочатку штани, потім сорочка. Ніколи й нікому не розповідав про це правило, але воно міцно засіло в пам’яті.
Тож однією частиною душі він прагнув розповісти Нату, що знає, як почуваєшся, коли тебе дражнять, коли ти не вписуєшся в товариство однолітків. Але друга частина вимагала схопити сина за комір, навіть ударити. Зробити з нього іншу людину.
Пізніше, коли Нат виявиться заслабким для футбольної команди, занизьким для баскетбольної, надто неповоротким для бейсбольної, коли йому більше подобатиметься читання, розглядання атласа, зазирання в телескоп, аніж гасання з друзями, Джеймс згадуватиме той день у басейні, перше розчарування його сина, перший, а тому найболючіший удар по його батьківському самолюбству. Однак того дня він дозволив Нату піти в свою кімнату й зачинити двері. Коли по обіді постукав до нього й запропонував солсберійський стейк, Нат не відповів, і Джеймс спустився вниз; там Лідія притулилася до нього на дивані, й разом вони подивилися «Шоу Джекі Ґлісона». Що він міг сказати, щоб заспокоїти сина? «Все владнається?». Джеймс не міг змусити себе збрехати. Краще просто все це забути. Коли в неділю вранці Мерилін приїхала додому, Нат сидів за