Несказане - Селеста Інг

— Але, мамо, у мене немає жодних таємниць.

Тоді Мерилін посміялася. Справді, які таємниці може приховувати донька від матері? Проте щороку дарувала Лідії новий щоденник. Тепер вона думає про всі ті перекреслені телефонні номери, той довгий список дівчат, які говорили, що взагалі ледве знали Лідію. Про хлопців зі школи. Про дивних людей, які нетвердо ходять сутінковими вулицями. Пальцем обережно витягує останній щоденник: 1977. «Він розповість, — думає Мерилін. — Усе, про що вже не розповість Лідія. З ким вона зустрічалася. Навіщо брехала їм. Чому пішла топитися».

Ключа немає, але вона просовує в щілину кінчик кулькової ручки і натискає — замочок відкривається. Перша сторінка, яку вона бачить, — 10 квітня — чиста. Вона перегортає до 2 травня, того дня, коли Лідія щезла. Нічого. Нічого 1 травня, нічого у квітні, у березні. Усі сторінки чисті. Вона відкриває 1976 рік. 1975-й. 1974-й. Сторінка за сторінкою упертого мовчання. Мерилін гортає аж до найпершого щоденника, за 1966 рік: жодного слова. Усі ці роки життя її дочки ніяк не позначені. Нічого, що могло б дати хоч якісь пояснення.

На іншому кінці міста Джеймс прокидається в легкому тумані. Майже вечір, і в Луїзиній квартирі півтемрява.

— Я мушу йти, — каже він і відчуває запаморочення від думки про те, що накоїв, а Луїза, загорнута в простирадло, спостерігає за тим, як він одягається.

Під її поглядом пальці стають незграбними — він двічі криво застібає сорочку і, навіть коли нарешті робить це правильно, знову здається, що щось не так. Сорочка сидить мов чужа, тисне під пахвами, відстовбурчується на животі. Як після такого сказати: «До побачення»?

— На добраніч, — нарешті вичавлює він, піднімає сумку, і Луїза просто відповідає:

— На добраніч.

Ніби нічого не сталося, й вони просто йдуть додому з роботи. Лише в авто, коли в Джеймса починає бурчати в животі, він згадує, що ніякого обіду в Луїзи не було, що насправді на жодні обіди він і не сподівався.

І поки Джеймс вмикає фари, рушає з місця, приголомшений тим, скільки всього сталося за цей день, його син спостерігає, як за вікном густішає темінь; на ґанку Джекового будинку вмикається світло. Уже давно поїхало поліційне авто.

На горищі Ханна крутиться в ліжку, одну по одній перебираючи в голові деталі дня: побілілі кісточки пальців на батьковій руці, що вчепилася в кермо; маленькі, схожі на росу краплі поту на верхній губі священика; м’який стукіт, із яким труна торкнулася дна ями. Маленька братова постать — це вона підгледіла з вікна кімнати, яке виходить на захід, — Нат повільно спустився парадовими сходами Джекового будинку та з похиленою головою побрів до свого. І тихе рипіння дверей материної спальні, що було дивним, а потім ще тихіше клацання замка на дверях кімнати Лідії, що дало відповідь на запитання. Мама пробула там не одну годину. Ханна охоплює себе руками та стискає їх, уявляючи, як вона обіймає маму, і як мамині руки обіймають її у відповідь.

Мерилін не знає, що її найменшенька дослухається до всього з такою тугою, витирає очі, ставить щоденники на полицю й дає собі обіцянку. Вона з’ясує, що сталося з Лідією. Дізнається, хто за це відповідальний. Зрозуміє, що пішло не так.

4

Саме перед тим, як Мерилін подарувала Лідії перший щоденник, університет влаштував щорічну різдвяну вечірку. Мерилін не хотіла йти. Цілу осінь боролася з незрозумілим невдоволенням. Нат щойно пішов у перший клас, Лідія — у дитсадок, про Ханну ще ніхто навіть і не думав. Мерилін відчула, що їй нема чим займатися — уперше відтоді, як вийшла заміж. Їй було 29 років, вона досі залишалася молодою і стрункою. «Я досі розумна», — думала вона. Тепер можна було б повернутися в університет і отримати диплом. Зробити все, що планувала до того, як з’явилися діти. Та вона вже не могла пригадати, як писала роботи, як щось нотувала; усе здавалося таким невиразним, неначе це робилося уві сні. Як вона могла вчитися, коли мусила готувати обід, прасувати одяг Натові, гуляти з Лідією? Переглянула оголошення в газеті, але на роботу запрошували офіціанток, бухгалтерів, копірайтерів. Нічого такого, що вона вміла б. Подумала про свою матір, про те, якого життя мама хотіла для неї, яке сама сподівалася прожити — чоловік, діти, дім і єдина робота: усьому цьому давати лад. Мерилін мала все це, хоча навіть не старалася. Мама не могла б побажати їй більшого. Ця думка не покращила настрою.

Однак Джеймс наполіг, що їх мають бачити на різдвяній вечірці; він претендував на нову посаду з весни, і було важливо, щоб його бачили. Тож вони попросили Вів’єн Аллен, яка жила через вулицю, поглядіти Ната й Лідію. Мерилін вдягла коктейльну сукню персикового кольору та свої перли, і невдовзі вони з Джеймсом ішли під руку спортивною залою, прикрашеною гофрованим папером, з ялинкою на середній лінії корту. Після обов’язкових привітань і ввічливих запитань про справи Мерилін відступила в куток, тримаючи в руці чашку з ромовим пуншем. Саме там вона й зіткнулася з Томом Лоусоном.

Том приніс їй шматочок кексу з цукатами й відрекомендувався — він був професором на кафедрі хімії. Вони з Джеймсом разом працювали в дисертаційній раді для студентів з подвійною спеціалізацією, які писали про використання хімічної зброї в часи Першої світової війни. Вона чекала зустрічного запитання: «А чим ви займаєтеся, Мерилін?», і вже заздалегідь напружилася. Але все обмежилося звичайними люб’язностями: як виросли діти, яка цього року гарна ялинка. А коли Том почав розповідати про своє дослідження — щось про підшлункову залозу й штучний інсулін — вона перебила запитанням: чи не потрібен йому асистент? Том здивовано глипнув поверх тарілки із сосисками в тісті. Мерилін побоялася здатися невігласом у медицині, тому поквапилася докладно пояснити: вона здобувала ступінь із хімії в Редкліффі й планувала вступати до медичного вишу, проте не завершила навчання — поки що — але тепер діти трохи підросли...

Насправді, Тома Лоусона здивувала сама її інтонація — вона пробурмотіла своє прохання так, ніби їй забрак­ло повітря. Мерилін глянула на нього й усміхнулася. Глибокі ямочки на щоках робили її усмішку по-дитячому щирою.

— Будь ласка, — вона поклала руку йому на лікоть. — Я б дуже хотіла знову займатися науковою діяльністю.

Том Лоусон широко посміхнувся.

— Думаю, що міг би дечим допомогти, — сказав він. — Звісно, якщо ваш чоловік не заперечуватиме. Можливо, ми могли б зустрітися й поговорити про це після новорічних свят, коли почнеться семестр.

— Так, так, — відповіла Мерилін. — Це було б чудово.

Джеймс усе сприйняв зі значно меншим ентузіазмом. Знав, що скажуть люди: «Він не може нормально заробляти — дружина змушена влаштуватися на роботу». Минули роки, але Джеймс досі пам’ятав, як його мама щоранку вставала й надягала уніформу, а однієї зими, коли вона два тижні лежала вдома з грипом, їм довелося вимкнути опалення та загортатися у дві ковдри. Він згадував, як уночі мама втирала олію в свої намозолені руки, намагаючись їх пом’якшити, а тато при цьому виходив з кімнати, напевне, соромився.

— Ні, — сказав він Мерилін. — Коли я отримаю посаду, у нас буде скільки завгодно грошей.

Джеймс