Несказане - Селеста Інг

у синій уніформі, схожі на двірників. Вони були чисто виголені та ввічливі, дивилися на неї співчутливо, але нічого не сказали про «втрату». Пакували ляльок, тарілки й одяг у картонні коробки зі спритністю перевізників меблів. Сповивали меблі у ватяні подушки й котили їх до вантажівки. «Куди їх відвозять, — думала Мерилін, обережно притискаючи до себе кулінарну книгу, — матраци, фотографії, спорожнілі книжкові полиці? Туди само, куди потрапляють люди після смерті, куди зникає все: подалі від життя».

До обіду чоловіки винесли з будинку геть усе. Один із них підняв капелюха в бік Мерилін, інший попрощався легким ввічливим поклоном. Обоє вийшли, спрацював мотор вантажівки на подвір’ї. Мерилін ходила з кімнати в кімнату з кулінарною книгою під пахвою, перевіряючи, чи не лишилося чогось, але ті чоловіки ретельно все прибрали. Її стару кімнату було складно впізнати без картин, які досі висіли на стінах. Єдиною ознакою того, що вона тут колись жила, були дірочки від кнопок у шпалерах, непомітні, якщо не знати, куди дивитися. Це могло бути помешкання незнайомця. Штори теж зняли, але за вікном стояли сутінки й при світлі лампи в шибці відбивалося її обличчя. Перш ніж вийти назавжди, вона зупинилась у вітальні, де ще лежав килим. На ньому рябіли сліди, залишені стільцями. Глянула туди, де раніше була полиця над каміном, а тепер залишилася просто чиста лінія вздовж голої стіни.

Коли виїхала на трасу, якою мала повертатися додому, до Огайо, порожні кімнати ще стояли перед очима. Вона болісно ковтнула, намагаючись прогнати думки, й сильніше натиснула на педаль газу.

За Шарлоттсвіллем шибки поцяткував дощ. Вона проїхала половину шляху Західною Вірджинією, коли ринуло мов із відра, заливши лобове скло суцільним потоком. Мерилін з’їхала на узбіччя й вимкнула мотор — двірники зупинилися, дві косі риски залишили на склі. Було вже далеко за північ, і шлях спорожнів — ні задніх ліхтарів на обрії, ні фар у дзеркалі заднього огляду, лише темні ферми обабіч. Вона вимкнула світло й відкинулася на підголів’я. Приємно було б опинитися під цим дощем, відчути його потоки — ніби всім тілом струмують сльози.

Знову згадався порожній будинок: доля всіх його речей — комісійна крамниця або звалище. Одяг її матері носитиме чужа жінка, її обручку надягне на палець якийсь незнайомець. Лише оця кулінарна книга лежить біля дочки на порожньому передньому сидінні. Це єдина річ, яку варто зберегти, нагадала собі Мерилін, адже кухня була в тому домі останнім місцем, де зберігся бодай такий мамин слід.

І раптом ніби хтось їй сказав уголос: «Мама померла, і єдине, що варто було про неї пам’ятати, — вона готувала їжу». Мерилін із тривогою подумала про власне життя, про години, витрачені на приготування сніданків, подавання обідів, пакування ланчів в охайні паперові торбинки. Як можна було змарнувати стільки часу, намазуючи на хліб арахісове масло? Як можна було стільки часу згаяти за приготуванням яєць? Яєчню із цілим жовточком для Джеймса. Круто зварені для Ната. Рідкі для Лідії. «Гарна дружина має знати шість основ­них способів приготування яєць». Вона сумувала? Так. Вона сумувала. Через яєчню. Через усе.

Мерилін відчинила дверцята й стала на асфальт.

Зовні її оглушило гомоном дощу: мільйони крапель вдарялися об мільйони бляшаних дахів, мільйони радіоприймачів шипіли й потріскували на одній і тій самій хвилі. Вона зачинила за собою дверцята, уже мокра мов хлющ. Підняла волосся й нахилила голову, щоб дощ змочив кучерики на потилиці. Краплі болюче щипали оголену шкіру. Відкинулася на холодний капот автівки й широко розкинула руки, дозволила зливі обсипати її всю своїми голками.

«Ніколи, — пообіцяла вона собі. — Я ніколи не скінчу отак».

Мерилін чула, як під її потилицею краплі тарабанять по криці. Тепер це звучало як маленькі оплески, мільйон долонь, які їй аплодували. Вона розтулила вуста, щоб вода затікала в рот; розплющила очі й спробувала дивитися на дощ, який падав згори.

В авто стягнула із себе блузку, спідницю, панчохи й туфлі. Вони сумною маленькою купкою лягли на дальній краєчок пасажирського сидіння, поряд із кулінарною книгою, і стали схожі на підталу кульку морозива. Дощ послабшав, і босою ногою було боляче натискати жорстку педаль, коли Мерилін рушила далі. У дзеркалі заднього огляду побачила своє відоб­раження, нітрохи не спантеличена тим, що сидить зараз така гола й вразлива. Власна бліда шкіра в контрасті з білим бюстгальтером викликала в неї захват.

«Ніколи, — подумала вона знову. — Я ніколи не скінчу отак».

Їхала в темряві, з волосся стікали спиною тонкі цівочки води.

Удома виявилося, що Джеймс не знав жодного способу приготування яєць. Щоранку годував дітей кашею і випроводжав до школи з тридцятьма центами на ланч.

— Коли приїде мама? — щовечора запитував Нат, розгортаючи фольгу від напівфабрикатів.

Мама поїхала вже майже тиждень тому, і він жадав круто звареного яйця.

— Скоро, — відповідав Джеймс.

Мерилін не залишила номера телефону матері, та й все одно той номер скоро мали відімкнути.

— Не сьогодні-завтра, — казав Джеймс дітям. — Що робитимемо в ці вихідні, га?

Вони поїхали до басейну учитися плавати брасом. Лідія ще взагалі не вміла плавати, тому батько на другу половину дня залишив її з місіс Аллен, сусідкою, яка мешкала через дорогу.

Цілий тиждень він із нетерпінням очікував цього часу, коли зможе побути наодинці з сином. Навіть придумав, що скаже на початку: «Тримай руки під водою. Роби ногами різкі рухи. Отак».

Хоча сам у старшій школі й був плавцем, та ніколи не виграв жодної нагороди; самотньо йшов додому, поки інші пхалися в чиюсь автівку, щоб відсвяткувати виграш гамбургерами та молочними коктейлями. Тепер він гадав, що в Ната теж є здібності до плавання — він був невисокий, але худорлявий і дужий. Минулого літа на уроках навчився стилю кроль і просто відпочивав, лежачи на поверхні, а ще міг проплисти під водою через увесь басейн. У старшій школі, уявляв собі Джеймс, Нат стане зіркою команди, збиратиме трофеї, вестиме естафету. Він везтиме всіх після зборів до кафе — чи куди там їздитимуть діти в далекі 70-ті.

Тієї суботи, коли вони приїхали до басейну, у його мілководній частині було повно дітлахів, які грали в Марко Поло, а на глибині намотували кола двоє літніх чоловіків. Місця для уроків плавання брасом не було. Джеймс підштовхнув сина до дітей.

— Піди пограйся з іншими, поки місце звільниться.

— Я мушу туди йти? — запитав Нат, чіпляючись за край його рушника.

Єдиним, кого він упізнав, був Джек. На той час він жив на їхній вулиці вже з місяць. Хоча Нат ще не почав його ненавидіти, та все-таки вже відчув, що друзями вони не стануть. У сім років Джек був високий і довготелесий, веснянкуватий і відчайдушний, нічого не боявся.

Джеймс, який не розумів тонкої психології дитячих майданчиків, раптом розгнівався на сина за те, що він такий боязкий і не хоче йти до дітей. Із дрібного, худенького