Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

class="book">— І хороша ж була! І кавалерів стільки мала, то ж ти знаєш, Ярино! — потрясла руками баба Секлетка, звертаючись до маленької сусідки. — Нема! Нема долі та й усе! — голосно заторохтіла. — Тепер тішиться синочком. Сама з хати майже не виходить, про мужиків і чути не хоче, ото їсти те-се стелепає[26]… Ой, що там стелепає, як у неї до печі та плити руки не виросли. Хіба в хаті лад наведе, підлоги помиє… Не хоче нічого робити. Молока вона не п’є, то я й продала корову, бо як стали пропадати в неї цицьки, бо стара була, то я її збула, а другу вже не захтіла купувати. Нема здоровця. Їм, молодим, не треба, то мені нащо? — не могла вгамуватися Секлета Василівна.

Діти, звісно, не чули слів материних. Максим по тому, як коня розгнуздав і розпріг, у садку, де трава висока, припнув, сам кругами ходив. А Катерина спершу ховалася в хаті, а щойно винесла миску з водою, вилила на город. Певно, таки додумалася переполоскати використаний іще вранці під час варіння посуд.

— А сала з’їсти-то хочеться, — стишила голос баба Секлета, як доню побачила, на улюблений низенький стілець умостилася. — А поросяті вилити — ліньки, городину пополоти — ліньки, матері помогти хоч би чимсь — ліньки. Тому-то я тільки одне поросеня й тримаю, бо ж малого Катриного шкода, Богдасика-внучка… Може, хоч він колись за бабу свічку поставить, помолиться…

Врешті на чималий вичепурений двір заїхала іномарка. З неї вийшли дві старші Секлетині дочки з онуками.

— Віто! Віро! — підвелася старенька з ослінчика й узялася обіймати рідню. — А який Василько вже великий! — звернулася до Віриного сина, що в останній, одинадцятий клас пішов у віддаленому від бабусиної домівки місті. — Ой, а Світланка вже на виданні! Бігме! — скрикнула баба Секлетка, злегка знітившись од сказаного.

— То ж так, мамо! Свєтка вже й попередила, щоб зимою сватів ждали, — живо відказала Віта.

Вона мала близько п’ятдесяти літ, була гарно вбрана, з пишною зачіскою, й усе тулила до себе доньку Світлану, що, видно було, тільки-но ступає на поріг дорослості.

— Ідіть до хати, розміщайтеся, а я тут, надворі, з дорогими сусідками ще хвильку побалакаю, — скомандувала баба Секлета й продовжила свою оповідку. — Віта вже двічі баба. Те ти, Ярино, знаєш. Старший її син, Петро, чотири роки як оженився, то покинув дому[27] — у прийми подався. Бо вона, Віта, — мало я про те вголос кажу, бо ж дитина моя, — але… ну якась не хазяйка, до чоловіків хіба заповзята, — вразила відкритістю іменинниця. — Свого ось уже десять літ як вигнала, бо пиячив безпробудно, то нині знайшла вже якогось другого — того я тобі, Ярино, не казала… Вітка без мужика не буде, вони до неї, як до горілки, злітаються. І чого? — знизала плечима. — Я геть не знаю… От і Свєтка її, тільки-но дев’ять класів закінчила, а вже заміж біжить… Є в кого вдатися, — похитала головою. — Ой нема до них доброго прута! — Баба Секлетка змахнула кулачком. — Але я чого лізтиму?! Та й чи послухають вони мене? То ж то молодьож, думають, що розумніші за нас, старих, що ліпше все знають! Ну то й нехай, — махнула рукою.

Ярина з Чесею мовчали, лише вуха нашорошили, бо давно не чули, щоб аж настільки довго та багацько баба Секлета розглагольствувала.

— Так і Віра… Вельми грамотна і діловита, але не в своїй хаті, — повела далі ювілярка. — Бачите, й допіру тільки з сином приїхала, без чоловіка… Бо вони розвелися. Думають, що я не знаю. А я ж знаю, хоча вони мені нічого не кажуть… Оцьой шофер, що привіз, то ж то, видно, її, Вірки, полюбовник. Але не признаються мені… Вельми чоловік бувший бив її. Я й про се тобі, Ярино, мало розказувала. А там же по-всякому було: і син на батька, і батько на сина… Ох-ох, — тяжко зітхнула Василівна. — Так і Колька мій, старший на три роки за наймолодшу Катю, кидався на батька, пам’ятаєш? — звернулася до кривенької сусідки. — Геть у діда, батька мого, що до крові матір збивав, удався… А Йван, чоловік мій, спокійний був, не задерикуватий, мовчазний… Терпів, хоч і боліло, в міліцію не пішов навіть тоді, коли син йому у двох місцях ребра переламав. Тому-то ми вигнали Миколу, сказали: «Забирайся, хоб і духу твого не було!» Він і подався. Де теперка? Ніхто не відає, — заплакала баба Секлетка. — Їздив до брата на Донеччину, там мій іще один син живе — Сергій, тож і ти, Чесько, те знаєш, — звернулася до малої Королівської.

Та лишень стрясонула зав’язаною на маківці ґулькою волосся.

— Буцім трохи поробив з ним на фермі, у колгоспному телятнику, а потім наче на сезон подався… Відтоді — ні звісточки…

— А Сергій як влаштувався? — спитала Чеслава.

— Трудиться на чужині. Там-таки, на Сході. Розвівся теж із першою жінкою… Хлопчик є, але рідко бачаться, бо вона за другого пішла, то, мабуть, малий уже того батьком кличе… Хіба я можу знати правду, що так далеко од моєї поліської хати сховалася?! — захитала врізнобіч головою Секлета. — Дзвонить часом. Гапка все з отим мобільником прибігає… Казав, що з другою зійшовся, разом вони на фермі теперка роблять… Отакі судьби абиякі, Ярино дорога й Чесько люба.

— А чого про останню, Ларису, нічого не кажете? — поцікавилася старша Королівська.

— А що казати, як усі в селі те знають, — розвела руками. — Лариса дев’ять літ як в Італії, сім’ю на Вкраїні покинула. Він, чоловік її перший, десь у Росії теперка живе, а дочка їхня одна-однісінька — коло тої баби, батькової… У Лариски — своє