Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

благородної справи толоку. Сама з малою Яринкою та дітьми вдома була, але щодня обіди й вечері для натруджених робітників рихтувала і ровером ген до лісу у великих каструлях возила. Там чоловіки сосни дебелі пилками звалювали, а жінки сокирами їхні лапи одрубували. Вельми дрібне гілляччя спалювали, а товстіше на дрова в купки складали… Заготовлені бруси звозили до двору Ярининих батьків, де молодші парубки обтесували їх і згодом тиблями у справжні стіни збивали.

Диво та й годі, але по зимі на тому місці, де колись спопеліла старезна селитьба, виросла новенька, хоч і маленька, як і її господинька, хатина.

Стояла Секлета, сльозами бистрими вмивалася:

— Ох, люди-людоньки… І з вами тяжко, і без вас — ніяк, — проказувала.

Ще за трохи часу довели до пуття і середину сирітської оселі: хтось приніс із дому стіл непотрібний, хтось ліжко з бильцями залізними, хтось скриню з абияким віком, хтось віконну завіску одну-другу… Лавки для сидіння чоловіки попід стінами приладнали, а все решту Ярина сама настаралася. Бо хоч ріст і маленький мала, та розумом удалася величеньким.

Ярина вдома не сиділа, а поїхала до райцентру вчитися на кухарку. Не стала морочитися, що маленька і кривенька, радше про сирітство згадувала. Знала, що сама мусить про себе подбати. Бо хоч Секлета й була їй за матір, та в неї самої семеро ротів попоїсти просили. Маючи вже свій кут, Ярина воліла чим-небудь допомогти предобрій хрещонці. Так, наче вона для неї зробила все, що могла, тож тепер її, Ярини, черга віддячити прийшла…

Після училища, як одну з найкращих випускниць, запросили маленьку Ярину куховарити в районне кафе. А невдовзі оформили поваром на найбільш популярній в окрузі базі відпочинку «Світанок», що належала до Полотнищенської сільської ради. Вельми щасною почувалася тоді дівчина, бо добиратися до нової роботи їй було недалечко. Ось вона, її дома, а ген за селом, де озера, мовби шторами, березовим віттям обвішані, — її робота. Любота, що й казати!

На службі Ярина хутко добула похвальби та слави, бо ніхто, крім Королівської, таких смачних вареників, що їх смаженим салом, цибулькою та неодмінно часничком засмачувала, не вмів зготувати; ні в кого не виходили такі запашні й наваристі борщі та бульйони.

Заробила Ярина і на добрі меблі у свою хату, і на ліпший посуд. Постелі білісінької накупувала, покривал квітчастих нажила. Про кухонне причандалля подбала й про персидські килими на стіни та ворсисті паласи на долівку… Славно хатину очепурила, справжня була господиня. Хоч і маленька. Згодом і порося завела, і курей розплодила…

Але то було перегодя. До двадцяти двох літ Ярина роботу більше за себе й за дому гляділа, допоки не зустріла Ярослава. Він її долю, мо’, й нехотя, та все ж переколошкав.

5

Його знайшли непритомним побіч дороги, неподалік полотнищенської бази відпочинку «Світанок», що в затишні ялинові коміри й теплі, з палої хвої, званої тутешніми мешканцями шипотою, обуванки була зодягнена. Там тоді працювала Ярина. Хтось із відпочивальників прогулювався вдосвіта лісом — чи то гриб знайти сподівався, чи, може, й чорну горобину з безлистих кущиків для чаю зривав, — як зненацька надибав лежачого чолов’ягу. Спершу, як то завше буває, постановив, що це п’янюга валяється, бо, принюхавшись, од непритомного направду зачув неймовірний горілчаний сморід. А відтак зачалося гадання, що, може, то волоцюга, а може, й чийсь зобиджений і зраджений коханець.

Хто завгодно, але не заробітчанин із сусіднього поліського села.

Його вилиці були вкриті темно-брунатними шкоринками, що запеклися та скидалися на підгорілі оладки, замішані на крові та багнюці. Очі тонули в мішках-набряках, які, здавалося, от-от луснуть і витечуть звідти відразливі криваві цівки — свідчення людської жорстокості. Видно було: зловмисник, що творив над цим сердегою немилосердну наругу, навіть не замислювався, живою зостанеться його жертва чи віддасть Богові душу. Адже головним для кривдника було заволодіти зеленими купюрами, грошиками, що вміють засліплювати не згірш за найяскравіші сонячні промені. Вони-то й визирали, в’їдливо поблискуючи з відстовбурчених кишень нині подертої, а тоді, певно, добротної шкіряної куртки, накликавши біду на безпечного чоловіка.

Добре, що поруч була місцева амбулаторія. Там побитого оглянули й подбали про всі офіційні процедури. Врешті з’ясували, що звати бідолаху Ярославом, що прізвище має Карпук і що він — тутешній, з одного із навколишніх сіл.

Заповзялися лікарі виходжувати сіромашного, бо кого ж, як не своїх, у цім світі рятувати, кому ж, як не своїм, руку помочі простягати?!.

Ярина побачила сердегу ще в лісі. Почула про побитого нелюдом знайду і помчала на той жах несусвітній дивитися. Про каструлі з тарілками не думала, чи радше забула в ту мить. Ноги самі в біг зірвалися, серце долотом застугоніло, до лісового шляху зазвало… А чого так? Дівчина не знала.

Глянула на обличчя скривавлене, за серце вхопилася: невже ж отак можна сей світ зненавидіти? Невже ж замість душі отакенний камінь можна у власній середині виплекати-виростити? Щоб живу людину… та отак… обезвічити!..

А вона ж, хоч і сама-самісінька — ні батька, ні матері, — змогла своє єство душевним теплом повити!

Вона ж зуміла любові до світу не згубити! Попри каліцтво, що надокучливою червою засіло в нутрощах і гризло їх, пожирало, кров безжально випивало… Ярина тій гадині не корилася…

Боролася і з дошкульними муками, безбожними помислами, чорними думками, що шмигали її серединою, мов бджолині сонми, жалили, пекли, доймали, силу й охоту до життя відбирали…

Вона не здавалася!

Вона, як той доблесний лицар, із ними боролася!

Хоч не раз бігла до озера топитися…

Не раз підплигувала до аптечки, всі на гурт пігулки у жменю зсипала, труїтися хотіла…

Бо нащо їй, отакій бідачці-невдасі, на цім світі жити?!

Невже тільки для людських