Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

А вона — ланкова, льон у колгоспі брала… І якраз в обідню пору додому примчала, де зненацька, як ото блискавка небо посеред літньої спеки розкраює, горе у своїй хаті застала.

Стрясонула гривою розколошканою Секлета, мов ота диковинна качка — чернь чубата, що хоч і рідко, та все ж водиться на поліських озерах-болотах, — так, ніби хтось відро води на її простоволосу голову вилив. Про переляк призабула, скочила на ноги, дітям наказала й пальцем Яринки не торкатися. А сама на ровер стрибнула і стрімголов, та так хутко, як ніколи нічого в житті не робила, помчала до Голубової хати. Вмент запрягла його лошицю у віз, ровера поміж вузькі драбини кинула, діда знаючого з хати вивела, ойкала, не вгавала й усе про порятунок стривоженого знахаря благала. І нумо додому підводою мчати, швидку лошицю раз у раз по спині довгим батогом репіжити. Високо той прут здіймала, крутила ним, махала, «но!» не своїм голосом кричала, дедалі сильніше лейці[32] натягаючи, все різкіше ними управляючи…

Прожогом примчала Секлета додому, Голуба, як останню надієчку, до хати привела. Ніби й не їздила нікуди. Бо забачила на долівці малечу: вона, точнісінько як і півгодини тому, якщо не менше, на долівці лежала, хрипи з себе разом із життям вичавлювала.

Голуб навколішки опустився, малу роздивився, ба навіть обнюхав.

— Житиме, — перегодя постановив.

— Гой! — тільки й скрикнула Секлетка, боячись словом радісну новину сполошити. Кулаками по власних грудях хіба товкла, до Божої милості взивала…

Голуб наказав широку дошку знайти, або двері, що не при ділі, чи й навіть із комірчини зняти. За хвилину-другу акуратно на них дитину переклав, делікатно пальцями бліде тільце обмацав. Урешті червоної матерії попросив, свічки звелів довкруж запалити, молитовник чи якусь іншу невеличку книжечку з кишені дістав, примовки зачав шепотіти. Та так, що з першого разу всіх їх Секлета, як «Отче наш», напам’ять завчила. Згодом і сама користалася заклинаннями цілющими. Але зрідка. Мало хто про те знав. Хіба найближчі.

А тоді вона од Голуба ні на мить не відходила. Добре те, що робив, роздивлялася і запам’ятовувала. Навіть зусиль до того не докладала, так ніби шептункою і вродилася. Бо лягали на язик ті примовки й заклинання легко-просто, певно, щоби згодом, при нагальній потребі, так само як струменем березового соку з великої кварти, з її середини пролитися, чиюсь добру душу скріпити, дужістю наситити…

Яринка оклигала. Потроху, поволі почала спинатися спершу на руки, потім взялася спинку зводити, без опертя сідала, а врешті, десь на восьмий місяць, і на ніжки стала.

Секлета тим часом удосвіта на роботу в ланку стрімголов летіла, але кожну другу годину додому на ровері верталася, до недужої хрещениці припадала, більше, ніж за кровними дітьми, за нею доглядала. Все свіжим молоком хвореньку поїла, бо так їй того питва хотілося, і з меду та сушених чорниць кашку калатала. Про цілющі властивості сих продуктів Секлеті мати ще хтозна-коли повідала.

Але за рік-півтора, хай його нехай, почало Яринчине тільце хворим деревцем кривитися: на спинці нерівний горбик проявився, а стегенця, невластиво малій дитині, вшир узялися відстовбурчуватися. Голівка й собі дедалі більшала, а ноги й руки мовби рости перестали: малими й короткими повсякчас зоставалися.

— Гой, лишенько, що ж робити?! Як же бути?! — перестала надіятися на Бога Секлета, дивлячись на калічку.

Урешті на воза дівчинку посадила, разом із Іваном до Голуба повезла. А знахар, розгледівши колишню «пацієнтку», почухав потилицю чималими пазурами, що їх уже й обрізати не мав сили, бо такими твердими, ледь не камінними, були, та й порадив: «Не плачте за нею, бо чо’ за нею плакать?! Нехай маленька, нехай кривенька, але всередині все має здорове. Не буде вам од неї клопоту. Хіба застудою якою хворітиме, як усі ми, а так… нічим більше…»

Заспокоїлася Секлета. Навіть до своїх діток уже більше лицем стала та серцем прихилилася… Згодом іще вирішила відбудувати для Ярини батьківську хату, аби мала хрещениця де прихиститися, бо в їхній із Іваном оселі шосте дитятко от-от на світ мало з’явитися. Хоч і дві кімнатки мали, але місця для всіх, знай, катма було.

Ярині було дванадцять, коли вона відчинила двері власної хатини. Зводили її всім миром. Лише завдяки односельцям таке диво вдалося втілити в реальність, то вони геть усім підсобили зобидженій сиротинці.

Секлета попервах до місцевих владців ходила, думала, хто-хто, а вони таки мають бодай чимось у пригоді стати.

Найперше до сільського голови поспішила, аби він поміг дівчинці, та ще й калічці, дах на головою звести. Але, почувши сміливу, ба навіть нахабну заяву прохачки, статний чоловічисько підпер гладкі щоки кулаками та мовив:

— Нема такого у планах розвитку села, йди, мо’, голова колгоспу чим допоможе.

Другий державець і собі лисою довбешкою покрутив:

— А що я годен зробити? Хіба в мене ліс є? Чи завод який-небудь цегельний?

— У вас мій чоловік уже десятий рік трудиться. Може, хоч кількома центнерами зерна підсобили б, аби продати їх і грішми бідній Яринці допомогти?

— У мене знаєш, скільки голів у хлівах стоїть?! Сотні! Коні, корови, телята, лошаки… Я тую збіж по зернині рахую… Вибач, Секлето, але непосильна для мене твоя просьба.

Пішла відтак жінка до лісника місцевого, що хрестив у них із Іваном другого чи то… третього хлопця… Вже й забула за тими клопотами… Ото він, добра душа, виділив ділянку старого лісу, аби того дерева на невеличку хатину для сироти покаліченої стало. Щоправда, заготовляти ліс треба було самотужки, тобто людей просити, всіх небайдужих до роботи кликати.

Секлета, недовго думаючи, зібрала довкіл усенької цієї