Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

То вам не кучері з молодих слухняних кісок вити…

То вам ціле поле болісті житейської скосити, але душу при цьому вхитритися наповнити лише врожаєм добрості.

«На такий вік файно збереглася баба Секлетка», — подумала Чеслава, бажаючи дорогій сусідці в день ювілею всяких благ і вручаючи вишите власноруч святкове простирадло.

Довго дівчина трудилася над цією красою, десь зо три тижні рук од роботи не одривала. Щойно з лікарні вернулася — взялася до вишивання. Згорток білісінької полуторної простині мамка з найдальшого у шафі закутка дістала й зусібіч рівнесенько попідрублювала. Затим прикупила в райцентрі довгий і водночас вузький кусень канви, звідти й ниток червоних і чорних привезла. Пришила ту тканину до поздовжнього краю простирадла: після вишивання саме ця частина мала звисати з ліжка ледь не до підлоги, визираючи з-під темнішого буденного покривала й ваблячи очі прихожих цвітастим, хоч і двоколірним, святочним узором.

Зразком для подарункової вишивки була Яринина простиня, над якою вона ще дівчиною майже півроку марудилася. Бо вельми гарний і пишний візерунок на ній творила своїми маленькими кривенькими ручками та власною вигадливістю.

Найперше на тій вишиванці впадали в очі великі троянди, чи то пак рожі, по-тутешньому. Вони доладно, хоч і врізнобіч, стелилися низом і разом із пагінням, листочками та дрібними пуп’янками вигравали червоно-чорними барвами. У центрі цього сланкого орнаменту Ярина вишила-«зростила» так зване «родинне дерево», що тягнуло віти вгору, аж до середини полотна, заворожуючи величністю та неосяжною таємничістю. Цей вишиваний хрестиком символ був вельми популярним поміж поліських вишивальниць і красувався під білястими стелями ледь не в кожній місцевій господі, щоправда на рушниках. А Ярина вигадала тому взорові ще й отаке несподіване «простирадлове» призначення.

— Добре роздивися, Чесю, як «дерево життя» виглядає на вишиванні, бо деколи його можна сплутати з букетом квітів чи вазоном, — настановляла доньку Королівська. — І знай, що то не просто рисунок, то є важливий для нас із тобою символ, недаремно й на рушнику, що в наших головах висить, на обох кінцях видніється, — хоч не прямо, та з притиском говорила Ярина, натякаючи дитині, щоб допіру уважно її слухала. — «Дерево життя» — то є безсмертя, Чесько, нескінченність вселенського буття і його розмаїття, розумієш? — навчала. — Воно стоїть понад часом, для нього не існує отого «колись»: що було чи буде. Воно об’єднує минуле, теперішнє і майбутнє. Немає для нього і простору, бо воно саме є центром світу, включає в себе небо, землю і воду…

Чеся направду слухала матір з охотою: вміла неня своєю розумашною гутіркою зачарувати.

— Бачиш, осьде по вертикалі воно ніби ділиться на три частини, — тицяла жінка коротюніми пальцями у вишивку. — Коріння — то підземний світ, стовбур — надземний, а крона — небесний. Ото тобі й минуле, і теперішнє, і майбутнє — така собі триєдність світу, розумієш?

Чеся хитала головою, мовляв, так, авжеж, бо в чім тут складність?

Ярина вела далі:

— Бачиш, це «світове», як його ще називають, дерево постає з чаші, чим вказує на свої витоки з минулого, з так званого лона світотворення. А в його верховіттях гніздяться небесні птахи, які символізують духовний світ, або й душі, що оберігають нашу родину. «Дерево життя» — це й «дерево роду». Всі ми виходимо з чийогось лона, виростаємо з чийогось коріння, плекаємо його паростки в собі, як і пам’ять про предків, бо це додає особливості нашій вдачі, неповторності. А далі чимось новим і самі сходимо, маючи те підґрунтя… Шануй, Чесько, землю, з якої ти вийшла, яка першим подихом тебе благословила, бо з нею матимеш найбільший зв’язок. Нічого ріднішого й ближчого вже не буде в тебе в житті. Твоя земля ніколи тебе не зрадить. І ти їй вірна будь. Як берегтимеш її в серці і помислах, то ніде не почуватимешся покинутою. А для кожної людини головне — бути потрібною… Рідна сторона завжди чекатиме. Як і мати, — скрушно зітхала, обіймаючи доньку.

— Добре, мамко, — ледь шепотіла дівчина.

Вельми вразили Чеславу слова материні. Не думала вона досі про це.

— А що означають рожі й дрібненькі квіточки на гіллячках? — запитала Чеся, дивлячись на вишивку.

— Цвіт на «дереві роду» — то теперішні людські життя, явний світ, — відповіла Ярина. — Ось чому так пригледілися мої квіточки бабі Секлетці, вони, бач, які величні, пишні та яскраві. То означає — буяє моє життя, доню, хай там що і хай там як. Я живу й радію з того. І це головне. Якби життя значило щось прикре й невеселе, то хіба стали б наші предки зображати його такими вогненними живодайними барвами на подібних вишивках? Певно, що ні.

— Так, мамко, певно, що ні, — із захватом повторила зворушена Чеся.

— А бруньки, що ось тут, у горішній частині «дерева», розташовані, означають майбутні покоління, — додала Ярина. — Най би в баби Секлетки все з тим майбутнім склалося добре, най би не забували її внуки та правнуки, най би і собі цвіли-розквітали, — не знати чого зітхнула Ярина. — Бо ти мене, дитино, ніколи не забудеш, правда ж? — глипнула скрушно на Чеславу. — Ти мене ніколи не покинеш? Нема чого мені за сим побиватися, завчасно хвилюватися?..

— Та ясно, що ні, мамко. — Дівчина обняла Ярину, не допитуючись, чому таким сумом із неньчиних очей війнуло.

— І квітнутимеш, люба моя, — горнучись до доньки, прошепотіла Королівська. — Я для цього все зроблю, — вдихнула глибоко.

А за мить:

— Плоди на «дереві життя» символізують людські діяння, — додала Ярина, вказуючи на такі ж червоні, як і ружі, полуниці, що тулилися попід чашею й вихилялися на два