Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

— Гарне маєш волосся, — зненацька мовив чоловік.

— Ви теж, — відказала, як думала, Чеся.

Удівець посміхнувся. Вперше за останні дні.

А врешті…

— Хочеш жити з нами? — приголомшив.

— Як це?

— Доглядати за Яркою…

— Боже! Мій татко так само мамку називав! Але вона — Ярина…

— Може, то знак?

— Я не знаю.

Чеслава була така ошелешена, що направду вже нічого не знала і не розуміла…

— Добридень вам, Секлето! Що нового в селі? — призупинилася, спитала з-за паркану Яринину сусідку і хрещену матір десь сорокалітня, але доволі приваблива жіночка.

Секлета знала, що ім’я її — Зіна й що приїхала вона з райцентру до рідної сестри Наталки, яку в Полотнищі кликали Мальованою. Хоч рід цих сестер і сплодився-проріс в іншому районі, але назвиська з ними, рівно як імена, позоставалися. Бо як село в людині сидить до кончини, так і рід, зі всіма його познаками…

Наталка Мальована з Мовчанівки прийшла в невістки до Мар’ї Шолотихи, але жила окремо від відьми-свекрухи, бо хто з нею насмілиться під одним дахом бути?!

«Хіба рогатий», — плювалися полотнищенці.

А чого — Шолотиха? А хтозна! Ото скільки знають селяни цю злу чаклунку, стільки й кличуть саме так.

Старі люди, бува, мислять, що тому вона так зветься, що все шолотає[24] всяку-всячину собі під ніс. Де б не була, куди б не йшла, знай, шварґотить-нашіптує ненависні прокльони…

Тим часом молоді припускають, що, певно, те її назвисько все ж од слова «шолопати» пішло. Знають-бо: коли суха, як тріска, стара відьма чалапає біля хати, то так човгає важкими кирзаками, аж із дороги чутно!

А втім, хіба зогледишся, коли і яка муха-кличка до тебе приклеїться?! Маєш лишень до одного готовим бути: в Полотнищі, як і в багатьох інших поліських селах, мало хто тебе на прізвище знатиме-кликатиме, лише назвисько добре пам’ятатиме. Тому, як то в армії кажуть, будь готов! І то до всякого. Навіть найнесподіванішого.

Запитай-но в когось, як дочки Петра Долюка живуть, а ніц’ тобі ніхто не скаже! Бо сестри ці — Кулачкові! Кулачком прозивали їхнього батька, який народився в небідного ненька-господаря. Той мав добрий шмат, чи то пак кулак земельки, тому ще до нього прилипла ця кличка. Вже зо сто літ цьому прозвиську, а ніяк воно не відчепиться, не одпаде від роду…

Або про Варку Капітулу кого-небудь спитай. Ніхто її так не знає. Бо молодою Пширихою поголовно величають. Колись качки біля їхньої хати водилися, чирки. А мати Варчина не могла правильно вимовити їхню назву, то все «пширками» кликала… От і отримала жінка назвисько, що і дочки її — Пширихи, й онуки з правнуками…

Живуть у Полотнищі й Грицики — Василь із Галею та трьома дітьми. Певно, рідко згадують, що походить прозвання їхнє од назви зела, що встеляє від дороги просторий, ще дідівський двір. Василь на мостіння худобі ту «дику гречку» скошує та висушує. А те, що грицики — лікарські, що рекомендують їх ветеринари для худоби при кривавих проносах, того він, туманисько, досі не знає. Галя якось вичитала в котрійсь із газет-дорадниць, що ті рослини помічні при блювоті у вагітних жінок, при виразці шлунка та запаленні сечового міхура, а ще — при простуді, жовчних каменях, нетриманні сечі, жіночих хворобах. Сік зі свіжих грициків п’ють при ревматизмі й проносах. Але жінка тій народній медицині мало вірила, все на медпункт за допомогою квапилася. Тим часом навіть медичка якось зауважила, що грицики для ран гойні…

Ой, є в цім селі і Шпачишина родина, і Дзинґирів, і Драґуниських. А ще — Гаталяйчина, Крикотиських і Штрандина… Всяких вистачає назвиськ. Про деякі знають тутешні, чому й через що причепилися. А є такі, що й донині ніхто не відає, звідкіля та чому повелися…

Зіна до сестриного дому йшла з вранішнього рейсового автобуса. Доладно так ступала, як усі Мальовані те роблять, хай її нехай, бо ж так пригоже! Всякого недоброго говорили про цю красовицю. Багатьом поліщучкам вона за шкіру залізла — все через оте своє лице прехороше, що його чоловіки, знай, очима не минали, завше любувалися…

Але найбільше ширилися селом перегуди, що вельми пусто Зіні жилося в районі за чоловіком, начальником міліції, тому часто приїздила вона гостювати до старшої сестри в мальовниче й захвалене Полотнище.

— Ніяких, Зіно, новин не чула, бо до церкви сьогодні не ходила, — відказала Секлетка, підхопившись задля годиться на худі ноги — досі стара сиділа на ослінчику. Тоненька така, худенька, як молодий березовий паросток, і вбрана в усе найхоріще, як сама вважала й казала.

Зазвичай Секлета хвацько балачку з молодими вела, руками туди-сюди, вгору-вниз розмахувала, ногами притупувала, на недужу стару аж ніяк не скидалася. А нині по-тихому й стримано повелася, бо не хотіла з Мальованою розглагольствувати: недолюблювала Секлета Зіну, хоч і мало її знала. Як і сестру її Наталку, невістку відьми Шолотихи. Бо то саме Наталчину доню-одиначку вважали в селі найгарнішою. Саме її називали царівною. Адже була та Маріанна, хай її нехай, безсердечну, мовби з картини допіру зійшла! Як і матір, як і тітку, як і решту родичів уже покійного Микити з Мовчанівки, так і її кликали —