Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

class="book">Чеся мимоволі похнюпилася. Спало на думку, що її татко не люляв так любляче, коли вона була голопуцьком-немовлям. Він її вже на гойдалці виколисував: на кремезну гілляку старої груші намотав кінці товстючого мотузка, до якого приладнав обшальовану дощечку для сидіння. Соковитими плодами цього дерева, що бачило на своєму віку буйні грози сільського лиха й одрадні поблиски земного блага, він і частував малечу, тільки-но здалеку прибув. Чесьці тоді було штири, як вона казала, роки. А таткові — тридцять сім. Сама про це в нього розпитала.

…Він ішов поволі, як не ходив жоден чоловік в їхньому селі. У правиці держав тонкий, ніби посріблений блискучою фарбою кийочок (називав ту підпору металевою палицею, однак для Чесі вона таки залишалася «срібним кийочком»), постукував ним по землі перед собою, відтак підсовував уперед спершу одну ногу, долаючи зовсім коротку відстань, затим другу. Довкіл здіймалася кіпка кучерявої, як грива казкового Горбоконика, кіптяви, й у тій давкій і неприємній гущаві татко пересувався. Ні, таки плентався. Або й ледь-ледь волікся.

Холоші його штанів були брудними, з них аж сипалися дорожній пісок і дрібне каменяччя. Сорочка, що випраною, певно, мала ясно-голубий колір, тепер укривалася недоладним рисунком із мутних рівчаків, посірілих плям та їхніх синюватих розливів…

«Ой то, видно, з далекої далечіні добирався!» — виснувала баба Секлетка, побачивши ті запилюжені вбори. І вгадала. Татко ажня з Чехії прибув.

Мав густе і пряме, наче випростане та вкладене у доладну зачіску вправною перукаркою, темно-русе волосся, довгі, акуратні, ще й завиті на кінцях, козацькі вуса та густу попівську бороду. Очі мав великі й світлі-світлі, ледь голубуваті, наче небо за двома легкими хмаринками. Власників ясних, небесної барви очиць сільські жінки приписували до безпутників, мовляв, якщо чоловік має отакенну голубінь під повіками, то тре’ оминати його десятими дорогами, а не хтіти чи, борони Боже, йти за нього заміж. А того дня, запримітивши татка, вони змовчали, щоправда, ненадовго. Здогадалися-бо, що Яринин коханець і татко Чеславин — сліпий як кріт. Тому-то голубінь його очей, мов у тумані, втоплена…

Але він таки був красивий. Бо чого би стара і зчорніла з виду, як найбільша у світі туга-печаль, Мар’я Шолотиха, сільська відьма, яку боялися навіть обметані страхіттями війни старожилі хазяї, ба власна внучка, помітивши його на шляху ще в день приїзду, мовила: «Ох і закидають тебе недобрими поглядами, козаче, ох і зурочать! Пороблю, мабуть, і я тобі на лихе… Та не з власної волі, а через натуру зависну жіночу».

Ті слова, мов поштовим голубом, якнайскоріше донесли Ярині Королівській, саме так прозивали в селі маленьку жіночку. Прізвище вона мала звичайне — Будник. А от назвисько вчепили до неї насмішкувате. Спершу, по біді, що розвиднювалася в ній, чотирилітній, наче білий день після досвітку, стали обзивати її Карликівною. А дочувши від когось, що колись у королів прислуговували, розважаючи їх, такі ж маленькі, як Ярина, блазні, то приклеїли насмішку Королівська. Мовби коло королів такій жити й бути, а не в поліському селі, корчомахами та лісами зусібіч, як скатертина китицями, обшитому…

Ярина сказане почула, до баби Секлетки у двір розбурканою індичкою залетіла:

— Чули, хрещонко, що вже стара Шолотиха сказала? — мовила збентежено.

— Еге, — незворушно відказала стара.

— Як мені те пережити? — Лице Ярина до плачу скривила.

Та сліз випустити з себе не вспіла, почувши від сусідки:

— Я ниньки на добро тобі пошепчу, мо’, подіє…

Чеся тоді з-за груші визирала, як тато вже їхніми стежкою та двором помаленьку ступав. Мамка хоч і знала, що він із вранішнього автобуса зійшов, у людей про маленьку жіночку розпитав, де живе, куди йти попросив спрямувати, але чекала на нього вдома. На дорогу не вибігала. Мо’, боялася, а мо’, й не повірила, що то правда.

Хутко в хаті мости[19] повимивала, пити-їсти нарихтувала, подушки на ліжках попідбивала, двома ріжками доверху, гейби білочубих вартових, порозставляла… Будні вбори з себе скинула, новіше плаття зодягла, в косинку білосніжну світлі кучері, наче пір’я в насипку, спакувала.

Вийшла надвір, наблизилася до татка, що саме ступив на обійстя.

Чеся вмент зчудувалася, адже татко, тоді ще зовсім чужий для неї дядько, гой, який високий був! А мамка проти нього, як та пташка, дрібна… Торкнулася його руки здоровезної, він присів ураз. Подзьобав пучками довгих пальців її личко, поцілував скупо в чоло. А врешті пірнув носом у штурмак[20] мамчин, волосся попід ним став чутно винюхувати, очі ще ширше вирячувати.

— У-ум, — вдихнув глибоко і з насолодою, — моя улюблена пом’ятуха з часничком, — дивне мовив.

— Товкачі, — виправила його мамка. — В нас твою пом’ятуху товкачами називають, — усміхнулася.

Чогось одразу про картопляне пюре вони заговорили.

Чеська хихикнула.

Він відсахнувся.

— Дівчинка? То вона? — спитав тихо.

Чеся, втім, добре розчула його низький, як у місцевого диякона, голос.

Мамка ствердно захитала головою, собі мовивши ледь чутно:

— Вона.

І якось так осонцено, бо зі щастям на обличчі, заплакала.

— Чеславо! — за мить крикнула, кривого змокрілого виразу не змінюючи.

— Шо? — прошипіла мала, за стовбур груші ще більше ховаючись.

— Ходи сюди, квітю люба, — ніжно покликала мамка.

Чеся не рухалася і зі сліпого гостя очей не зводила.

— Чеслава? Ти справді її так назвала? — запитав він. Видно було — не на жарт здивувався.

Мамка знову затрясла штурмаком. Та він же того