Дерево, що росте в мені - Жанна Куява
Усі задивлялися на Маріанну, коли йшла вона селом. Надто завидниці. Чоловіки сміливо озиралися, а от їхні дружини за віконними шторами таїлися, крізь скло кривими поглядами у красуню шпурляли. А врешті слину ковтали й очі ретельніше протирали: все ніяк не доходили до тями, як же такою можна вродитися, як отак прегарно можна вміти причепуритися!
Перше, що було в Маріанни Мальованої й чого не мала жодна дівка в окрузі, — то її точений, як у самої Галатеї, в яку закохався до безтями пристаркуватий Пігмаліон, стан. Хоч не бачили ніколи селяни тієї знаменитої скульптури, та багацько чули про її несусвітню красу, знали, як міцно залюбився в неї, камінну, талановитий майстер. Так і казали, дивлячись на Наталчину вродливицю: «Фігура — чисто як у міфічної красовиці». А Маріанна направду у плечах була вузенькою, у стегнах широченькою, а талію таку тонку мала, що могла обхопити її своїми ж руками.
«Хто тебе такою фігурною зшив, Маріанно, на якій фабриці, який такий чудо-майстер викроїв?» — сказав якось засліплений незрівнянною красою Андрій, сільський бездипломний трудяга, що про нього всі гуторили, мовляв, лишень у школі вчився, три літа як із армії вернувся, а похвалитися може такими вміннями та завзяттям до роботи, наче після кількох сільськогосподарських університетів!
Друге — не ходила Маріанна, а плавала. Та де там плавала — витала в повітрі. Видавалося, й не торкається землі, так легко і граційно ступала. А вслід за шовковими й завше довгими, по самі кісточки, подолами її суконь і плахт уздовж усенького шляху стелилася невидима пелена з трояндових пелюсток, бо обдавало такими пахощами, що баба Гапка щоразу старалася їх удихнути: надіялася, мо’, поздоровішає — такими свіжими та бадьорими вони були.
«Ти не ходиш селом, ти лебідкою витаєш, — засипав кохану компліментами Андрій. — І не годен я власних ніг утримати, самі за тобою мчать, самі за тобою поспішають… Хоч би на край світу, а не втомляться, доберуться, — казав. — Хоб тільки за тобою, хоб тільки тебе, неймовірну, перед очима бачити…»
А які звабливі ніжки мала Маріанна! Стрункі, довгі, ні тобі нерівності зайвої, ні вигину невдатного. Колінця гладенькі, без виступів, литочки витончені, ступні, попри чималий зріст дівчини, делікатні, малі. Чи то сиділа б Маріанна, чи стояла б, а ті форми, знай, як нарисовані: у стегнах повніші, в гомілках худіші, підйом стопи такий уже доладний, надто коли взута в босоніжки на підборах, — манять сильну стать аж до памороків.
«Цілував би, не вгавав би», — казав Андрій, до тих ніг спокусливих припадаючи.
«Щоб ти знав, Андрію, носаками всередину, як ото багато хто з наших дівчат, тільки боязливі люди ходять. Такі не вміють ні розмовою привабити, ні з незнайомцем контакт налагодити, не кажучи вже про стосунки з кавалерами, — бувало, набивала собі ціну Маріанна після пристрасних любощів із коханцем. — А я гарно ходжу, правда? — перепитувала, знаючи відповідь наперед. — Красива хода — те, чого людські очі не в силі проминути, — міркувала. — А є дівчата, які й ноги непогані мають, і фігуру, але не вміють ладно ходити: то дріботять, як ті гуси, то по-качиному стегнами крутять, то гойдають плечима, голови поопускавши, як ото змучені, запряжені у віз кобилиці, — обговорювала односельчанок. — А насправді нічого не треба вигадувати, коли йдеш, а просто вірити, що летиш над усіма і зверху на всіх споглядаєш… тільки тоді на тебе задивлятимуться і собі за тобою в ту вись злетіти хотітимуть. Бо небо всіх на світі манить… Зроду-віку…»
Що вже казати про Маріаннине вродливе личко! Квітнуло воно синіми, як цвіт льону, очицями, чарувало рожевуватими, наче офарблення ніжної космеї, вустами, заворожувало мережками завитих догори продовгуватих вій і рівненькими биндочками чорних від природи брів. Дівчина мала густе і, як казали старі жінки, пшеничне волосся-колосся, розбавлене лише де-не-де, мов ромашковим цвітом, побілілими на сонці пасмами. Майже завжди Маріанна прикрашала зачіску яскраво-голубими чічками[25] волошок: такі добирала приколки, що її коси справді скидалися на плекане поле з добірним колоссям. Зрідка Маріанна волосся в пучок збирала, більше розпускала, тож вилося воно вздовж спини доладним жовтогарячим прядивом, білястими, як серпанок, повісмами-хвилями до світу заграючи, у мінливі темнуваті пруги небайдужі погляди зазиваючи…
«У чім ти їх купаєш, що так дурманять? — питав щораз Андрій, обличчя тими косами умиваючи. — Хіба в молоці чи й у сметані полощеш, що такі м’які та розсипчасті…»
Урешті ставав навколішки, обвивався лапатим плющем довкола стану дівочого і проказував: «Яка ж ти прекрасна, Маріанно! Яка ж ти божественна й незрівнянна! Так і випив би тебе до дна, як найсолодше вино у світі! Так би й проковтнув, хоб у мені повсякчас була, моїми жилами разом з кров’ю текла…»
А дівчина й не шкодувала себе для обіймів. До такого красеня, як Андрій, ще старанніше чепурилася, найдорожчими, які мала, духами кропилася, якнайкращими, що купувала, кремами мастилася… Допоки заміж іти час не настав…
Ото через неї, місцеву Галатею, що тепер за статечним мужем в області розкошує, Чесин коханий Андрій голову попервах утрачав. То Маріанна Мальована його ледь не згубила…
А Чеслава Королівська до життя повернула.
Але… ох, біда-бідося!.. ненадовго…
— Та й хоріща за ту царівну наша Чеська, — бовкнула Секлета, непривітним оком молодицю Зіну вдалину вулиці проводжаючи. — Вона душу має світлу й серце отакенне! — аж розвела руками вшир. — Не тільки вроду… Бо що з тих камінних галатей візьмеш, окрім фігури? — розвернулася до рідної хати. — Серце — от що тре’ старанно шліфувати. Цілісіньке життя тре’ шліфувати й збагачувати, — додала.
А врешті й забула про всіх тих Мальованих. Бо мала що цієї неділі святкувати, мала чим Мельник Секлета Василівна сієї днини вдовольнятися — вісімдесят літ на світі
