Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

…Чеся почула дитячий плач і миттю повернулася до реальності. Образ татка розтанув, наче снігова грудка в дитячій долоні, натомість перед нею постав біловолосий удівець. Він старанно тряс малечу, але та не вгавала, кричала.

— Ч-ш-ш, — шелестів, але дитя не слухалося.

— Певно, їсти хоче. — Чеся й не зогледілася, як із її вуст випурхнули, мов ластів’ята з гнізда у перший політ, слова і сама вона вертким пташам шугнула до незнайомця у простору бесідку, ніби роздавали там розчудесні лакомини.

Чоловік підвів голову, глянув на Чеславу. Дівчина аж відсахнулася: таким похмурим був його погляд. Каламутним, як нечищена роками саджавка[23] біля хати тої безсовісної пліткарки баби Гапки, й геть кривавим через потріскані судини.

«То в татка були такі закривавлені очі, коли він помирав», — шпирнула дівочим мозком думка-спогад.

— М-м-м-може, ї-ї-ї-їсти з-з-з-захотілося? — тепер уже ледь видушила з себе слова.

Чоловік дістав із колиски-візочка пляшечку з дитячим покормом.

— Можна я? — знову хутко заторохтіла, простягаючи руки до малечі.

Незнайомець укотре в’яло глипнув на дивну юнку й, певно, сам собі дивуючись, передав їй свій згорток.

Чеслава, не вагаючись, відкинула з обличчя дитини тонку пелюшку, встромила у верескливий рот соску. Враз малеча затихла, хіба похапцем і чутно зассала.

— Хлопчик? — спитала Чеслава.

Вдівець заперечно крутнув головою, вкритою розкішним, мов у породистого скакуна, білявим чупром.

— Дівчинка, — вже не питально мовила Чеся.

Той знову, цього разу ствердно, заколихав крейдяною гривою.

— Красунька, — посміхнулася мала Королівська.

Чоловік здійняв погляд. Ох, як видимо кровили непоправним болем його очі!

— Мама її такою була, — проскрипів.

А Чеся й не сумнівалася. Дівчинка направду була гарненька, але її тато і собі красою не поступався: такий уже гарний осьде перед нею сидів! Але більше все ж — замучений і печальний. І говорив вельми жалісно, надміру тужливо…

— Шкода, що так усе сталося, — мовила дівчина. — Я теж не менше горе пару тижнів тому перенесла, то розумію вас як ніхто, — вразила незнайомця сміливим зізнанням.

— Чоловік? — запитав він.

Чеська скривила обличчя і вмент захлипала. Мовчки…

— Коханець? — уточнив удівець. Його голос із хриплого й тихого потроху переінакшився на більш звучний, баритоновий.

— Ні, ви що! — вирячила очі Чеся. Про плач призабула, почувши таке дивне запитання. — Наречений… Ось тепер у нас мало би бути весілля, — знову заскиглила.

— М-да, — буркнув удівець.

— Жити тепер не хочу, — додала тихо Чеся.

Чоловік аж примружився, так почав розглядати білокосу співрозмовницю.

— Серйозно? — перепитав.

— Угу, — хутко відповіла скривлена Чеслава.

— М-да, — заховав очі. — Я теж… не хочу, — додав.

— Що ви?! — хутко знайшлася сердега. — Ви маєте для кого! У вас оно яка красунька є! — вказала поглядом на малечу.

— А ти що ж, сирота? — спитав прямо.

— Ні, в мене мамка є.

— Напівсирота?

— Татко помер, коли мені й п’яти не було.

— Любила його?

— Дуже! Хоч він і не бачив нічого.

— Як це?

— Сліпий був.

— Що, геть?

— Угу.

— М-да…

— Але він так поводився, ніби все бачив! Такий добрий був! Такий розумний!

Незнайомець не ворушився, але врешті випрямився, навіть на спинку лавки обперся. Тим часом немовля підкріпилося і вмовкло, задоволено мружачи очка.

— Ну, піду я, — мовила Чеся, віддавши малечу таткові. — А як назвете? — поцікавилася.

— Ярославою, — відказав. — Так звали її маму.

— О, як гарно! Схоже звали мого татка! Ярославом! Мамка його Славком усе кликала, — випалила Чеся.

— М-да.

— Ну піду, — почала віддалятися.

— Тебе як звати? — кинув навздогін.

— Чеська, — відказала. — Чеслава! Від слів «чесне слово»!

Та й заховалася за вхідними дверима лікарні.

А наступного дня, після сніданку, дівчина вбралася у спортивний костюм, накинула на плечі куртку з кармазинового шкірозамінника, взула кросівки і знову подалася до нових знайомих. Волосся в коси не заплітала, лише ретельно розчесала, тож воно струменіло вздовж спини, скидаючись на казковий водограй із молочного коктейлю.

— Ну, як ви сьогодні? — вже в бесідці запитала похнюпленого, як завше, таточка.

— Так само, — відказав той.

— А мені після вчорашнього полегшало, — зізналася. — От би й сьогодні потримати на руках вашу Ярославку, — хоч соромилася, але попрохала. — Така вже вона гарненька!

Чоловік не став відмовляти, подав Чеславі