Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

— Ой поклянися моєю смертю, — провадила своє кривенька качечка.

Золотоволоска встала з ліжка, опустилася навколішки перед матір’ю, глянула їй прямісінько в очі й серйозно проговорила:

— Клянуся, мамко, вашою смертю, що я — незачеплена. Ні Андрієм, ні жодним іншим хлопцем.

— І хай я завтра вмру, як ти збрехала, птасю, — додала диво-неня, затим взялася хутко втиратися од сліз чималим носовиком.

Видно було, що таки вспокоїлася злегка.

А чи правду сказала донька, завтра дасться знати…

Сава нинішнього дня навіть снідати не спромігся встати, так кепсько почувався. Лікар на обході зауважив, що від учора відлущування та сухість шкіри посилилися, зона ураження збільшилася. Юнак і сам відчував, що свербіж став інтенсивнішим, надокучливішим, а свіжі висипи дражнили нерви. Він аж задумався на мить, чи не причина тому нездоров’ю — його абияка телефонна розмова з Лілечкою? На жаль, учора ввечері їм чи не вперше довелося розсваритися.

— Так, Ліліано, мені вже ліпшає, — нещирою правдою відповідав на запитання коханої про самопочуття — спокій її беріг.

«То ти до неділі не видужаєш? — чув у слухавці. — Але ж ми збиралися разом іти на весілля до Олі Циганової, моєї однокласниці!» — підвищувала голос його любаска.

— То ж я не винен, Ліліано, що невчасно захворів, — відповідав на те Сава.

«Якось вельми часто з тобою щось невчасне стається, — дослухався вже до стишеного говору такої милої серцю дівчини. — То в тебе раптово батько пиятикою захворіє, то малі покалічаться і в лікарню мусиш із ними їхати, то ще якась бідося… Саво, чого я мушу сама на сільські беседи[16] ходити? Так, ніби в мене хлопця немає», — хникала.

— То ж не завжди сама, Лілечко, — і собі тихо відказував юнак.

«Гм-м-м, — чув у слухавці сердитість. То так гнівалася його Ліліана, бо не любила, коли її кличуть Лілечкою. — Не знаю, Саво, як піду й цього разу сама на весілля, то вже Колька Циганів точно проходу мені не дасть», — говорила кохана дошкульне. Знала, що Сава ні до кого її не ревнує, лише до цього задаваки, старшого на кілька літ рідного брата нареченої Олі, що то в неї весілля мало бути.

Колька Циганів не раз клинки підбивав до Ліліани, чий рід у селі прозивали Мальованим, бо такими вродливими зростали всі, хто в нім народжувався. Ще Ліліаниного діда Микиту так прозвали, бо красенем був на всю округу. Відтоді й причепилося те прізвисько до його дітей, мовби оводи до зіпрілого у спеку коня…

Сава, зітхаючи, відказував на те Ліліані:

— Як уже буде, так буде.

«О, то й добре! — сердилася дівка. — Як ти мені таке кажеш, то хай так і буде! — кричала. — Хай забирають у тебе твою Ліліану, як вона тобі вже більше не дорогоцінна! А я й не опиратимуся цього разу, щоб ти знав!» — сипала погрозами і врешті кинула слухавку.

Зле почувався Сава. Ой зле. Не хотів він із коханою сваритися. Бо любив її сильно. Однак рідко в коханні своїм зізнавався: не вважав, що має частіше те робити. Почув був якось од діда свого Данила: «Що більше чує, то менше шанує», та й притих із одкровеннями перед коханою.

А насправді Сава соромився. Коли тільки збирався щось полюбовне проказати, то ставала йому впоперек горла величезна грудка, розпухала в тім місці, де адамове яблучко, й годі було повз оту перепону якісь слова зсередини проштовхнути. Застрягали вони, гейби[17] авта з мотоциклами на вулицях його села після дощу: такими непроїжджими ставали ті дороги-рівчаки, скидаючись на суцільне болотяне місиво…

Зліг Сава. Хіба про золотоволоску згадував. Чи то ні, не про неї, а про її карликового зросту матір.

Після неньчиних відвідин Чеслава й собі занедужала. Крім того, що почервоніння та висипи вкривали її ноги, тепер вони почали з’являтися на грудях, плечах і шиї. Дівчина дедалі частіше чухала шкіру, через що роздерті ранки пекли, кровоточили, а краї уражених ділянок розросталися.

Але теперечки, хоч і лежачи, дівчина скидалася на обпеченого кип’ятком дітвака, який не може дочекатися одужання, аби плигнути з ліжка й поскакати до друзів грати у м’яча чи інші забави. Бо, як не дивно, покінчувати з життям Чеславі перехотілося. Навпаки, де й узялося бажання якнайшвидше одужати. І причина тому — не лише материна неосяжна до неї любов, а й новоспечений таточко Матвій Доброжанський. Чи, найпевніше, його манюня і ще не хрещена донечка. Адже напередодні сталося ось що.

…Ярина, так звали Чеславину матір, дріботіла приступками до виходу з лікарні, тримаючи доню за руку. Істинно — в цій парі за дорослу жінку більше правила довгокоса дівчина, а не її ненька.

— А чо’ ти сорочку не вбрала, дитинко? — спитала та, що маленька. — Ти ж знаєш, що вона помічна: тіло дихає в натуральній лляній матерії, хутчіше виліковується-зцілюється…

— Я на ніч її вбираю, мамко, — відказала та, що височенька. — В ній не прію, хоч у палаті душно.

— Не годиться спати без сорочки, ти ж те знаєш