Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

відмовити. Я його над усе хтіла розрадити, щоб йому легше стало. Потім і додому його завела. А сама… Кепсько тоді вночі малася, кажу ж, бо мамка чогось не насварила, а треба було. Мучило мене її мовчання. Але головне, що вранці ми порозумілися, більше мамка не гнівалася. Її ж любов до мене — справжня і міцна, як ото шафа дубова! Сто літ генде в баби Секлетки така стоїть, і однакова! Ні-ні, мамина любов — то не дрантя, що хутко рветься. — Золотоволоска підтягла носом і зирнула на Саву.

Видалося, тільки тепер вона розторопала, що не з собою балачку веде, а зовсім із чужим хлопцем. Витерла сльози і звела очі на слухача, обдала його дивним мовчанням. Нині позирки її темних, як барва криничної глибочіні, очей були не гнівними, а чи не вперше — приязними.

— Якби ти знав, яка в мене класна мамка! — зненацька випалила дівчина.

4

Десь за півгодини вони почувалися наче добрі знайомі. Сава тішився, що йому не треба нікого рятувати від смерті, а його співрозмовниця, чи то пак розповідачка, знайшла кому вилити своє горе.

Вперше Чеслава відкривалася не досвідченій матері, яка добре знала життя, бо була ним і бита, й обласкана, а тепер хворіла та стерегла дім, навіть не старшому і не менш знаючому чоловікові, яким був дядько Мішка, нині покійний… Цього разу небайдужим слухачем виявився хлопець її віку. Бо Чеславі теж двадцять другий минав.

«Толковий ніби хлоп», — поміж тужних її зойків гайнула і добріша думка.

— Здається, що Андрійкова смерть — то найбільше горе, яке мені судилося пережити. — Цими думками золотоволоска поділилася, вже сидячи на дивані у просторій кімнаті без дверей, що її лікарняні пацієнти називали телевізійною, бо там стояв телевізор.

Час до часу хтось із недужих приходив, умикав його, клацав на три кнопки, бо саме стільки тут було каналів, і йшов геть — уже давно не можна було в тій телевізії побачити чогось розумного. Інший відвідувач засинав, сидячи на дивані, але хутко пробуджувався і прошкував до палати, де мав лігво хоч незручне, втім на певний час своє і призвичаєне.

Тепер у телевізійній сиділи тільки Сава та його нова знайома, яка, не втихаючи, плакала-зітхала.

— Таткову смерть я вельми тяжко переживала, — почала розкриватися перед парубком, наче пролісок під сонцем. — Довго мучилася, коли й дядька Мішку міліція пов’язала: мо’, з півроку. Він же там у тюрмі і вмер… Ох-ох! Але без Андрія не відаю, як далі жити, не бачу, крім того, що ми разом, нічого перед собою. Та й не хочу бачити чогось іншого, не хочу, — тяжко зітхнула.

— Потроху, але мусиш, хоч і не хочеш, — мовив на те Сава.

— Не хочу, не хочу, не хочу! — вмилася рясними слізьми.

Сава допіру добре-добре роздивився, що в білявки на правій щоці, біля вушка — темна, кольору шоколаду, завбільшки з двадцятип’ятикопійчану монету родимка. Формою вона цілковито скидалася на мальоване серце, що часто зображають на всіляких листівках, зокрема й на валентинках. Юнак неабияк здивувався, бо якби спробував вивести щось подібне, приміром на шкільній дошці перед учнями, то так рівно й доладно не зміг би ті краї окреслити. От що то природа! Та ще й дівоча!

«Гарно, ніж навпаки», — виснував, відвівши погляд від диво-плямки.

Шоколадне серце побіч золотої сережки, що миготіла на витонченому вусі дівчини, направду її прикрашало. Бо вельми гармонувало з очима кольору добірної кави — такого ж насиченого й розкішного. А що обличчя цієї плаксухи досі нівечили сльози та розпач, то роздивитися його риси так само уважно поки було ніяк.

— Якраз сьогодні вранці я почув історію від дядька Миколи, сусіда по обідньому столу, може, бачила, сивий такий, — мовив Сава. — Колись смерть доньки скосила його, як серп лободу, та він мусив устати, інакше хтозна, чи дожив би донині… Він казав, що якби легше сприйняв той гіркий пережиток, то тепер був би здоровіший. А так… Тиняється лікарнями від літа до літа. І кому від того добре? Треба себе берегти, — додав уже власні повчання-висновки. — Буває в житті, коли нема на кого надіятися, лише самому треба зуміти про себе подбати, — виправився. — Бо кому ти хворий тре’? А без когось… Хто ти сам, без когось? Навіть сніг потребує морозу, щоб бути…

Хлопець раптом згадав, що кохана Лілечка за тиждень так і не навідала його в лікарні. Авжеж, вона шукає роботу в місті. Але якби, борони Боже, трапилося яке лихо з нею, то Сава кинув би і будь-які справи, і родину та помчав би стрімголов рятувати-втішати свою любу кралечку.

«Певно, вона вельми зайнята», — пояснив сам собі.

Поки це думав, золотоволоска мовчала. Зирила долу, повік не здіймаючи. Видавалося, нині вона творить витинанки з тьмяного орнаменту, що прикрашає колись темно-коричневий, а тепер вичовганий до мутного і бляклого тону лінолеум.

— Минуло два тижні, а я ні на що й ні на кого дивитися не можу, — заговорила врешті. — Все в землю втуплююся, лише вона переді мною: так, ніби ліг під ноги весь мій світ, ніби цілісіньке моє життя в землі закопане. Разом з Андрійком… І татком… І дядьком Мішкою… Куди б не йшла, то все ницьма. Не людей — тільки підошви від їхнього взуття бачу. Буває, наче в тумані роздивляюся їх. Усі такі різні: великі, малі, вичовгані і стоптані, з дірками навіть, а є новесенькі й лискучі… Рідко ті підошви малорухливі, хіба ті, що від дешевих і старих тапочок чи босоніжок викривлених, але зручних, бо, мабуть, одних-єдиних на майонтку[13]. Але немає між усіма тими підошвами просвітку, одна, знай, тьма… Ще — суєта. І курява… Всі кудись спішать. А їхні власники навіть не