Дерево, що росте в мені - Жанна Куява
Марія Кіндратівна співчутливо похилитала головою, мов надламаним квітковим пуп’янком, а Сава змовчав, пережовуючи м’якуш білого хліба.
— То так, Саво, хоб ти знав, нервові зриви закінчуються, — зирнув на юнака чоловік. — Хоб ти знав, що вміти втримати себе в руках — то велике діло! Але не завше те виходить. Яким крепким, здоровим не був би чоловічисько, є така сила, що підкошує його, як ото серп натину[5], враз, огулом[6], ач, і нема ніг! Ач, і лежиш, як каліка. Але біда не в ногах, Саво, біда в тому, що підводитися не хочеш, розумієш? — сумно глянув на хлопця.
— Щось ви загадками говорите, дядьку Миколо, — відповів юнак.
— Які там загадки, поживеш — побачиш, тоді згадаєш дядька бородатого, — продовжив слабий неясну балаканину.
— Так-так, у нас колись сусід так само ходив-ходив, а потім раз — і інсульт, два — і спаралізувало, — підтримала розмову Марія Кіндратівна.
Але чоловіки сказане нею пропустили повз вуха. Авжеж, дядько Микола глибше копнув своїми думами-казаннями, та жінці того не зрозуміти — прочиталося в їхніх поглядах.
— Видно, вельми дорогим для вас було те, що отак-во скосило, ще й одібрало бажання підводитися, — Сава вирішив не переривати цікавої балачки. Бо раніше цей сивий дядько розповідав хіба байки про сільські трапунки та пертурбації. А цього разу те, що сказав, нема сумніву, стосувалося його особисто і було вельми важливим.
— Я, Саво, втратив найдорожче, я свою єдину дитинку не вберіг, — на диво хутко став відкриватися сивочубий чолов’яга. — Малесенька вона була, така, як ото ваша Настя, — звернувся до повнолицьої пані Марії. — Три роки мала. Пташечка моя, Галочка. Пізньої осені те було. Я листя вигрібав у садку, а вона, доця моя, квіточка найхоріщенька[7], коло мене крутилася. Бігала, гралася, човгала оранжевими чобітками, сухолист носаками підкидала… Як тепер бачу, — скривився, поквапними слізьми без грама сорому вмився. — Я й не помітив, коли вона з-перед очей згубилася. А як спохватився… Ой-ой… — Недужий розповідач укотре відразливо шморгнув носом і по-дитячому голосно захлипав.
Над столом зависла хмара ніякового мовчання.
— Гуси, — врешті видушив із себе дядько Микола. — Вони так галайкотіли[8], що на краю села, певно, чути було, — роз’яснив не вельми зрозуміло. — Вона ж за ними побігла, — додав крізь давкі сльози. — Пташечка моя, Галочка… Вони — до води, і вона — за ними, — вкотре вибухнув плачем. — Вони — на середину ставка, і…
Махнув рукою, натякаючи, що не має сил до кінця те все доказати.
А Сава й сам допетрав[9], до чого дядько Микола веде. Вловив, що його трирічна донечка втопилася і що через надсильний пережиток відтоді страждає він алергією на холод і на велику воду. Тому й купається в балії… Горе невимовне стерпів цей укритий задавненою сивиною поліщук, ой нестерпне горе!
Юнакові стало дещо зле. Йому подумалося, що за свій двадцять один із гаком рік він не наслухався стільки прикрих і печальних історій із життя, як отут, у лікарні, за тиждень. Вдома Сава намагався новин по телевізору не дивитися, кримінальних хронік у газетах не читати. Радше про хороше думав, як от про Лілечку. Часто, коли згадував кохану, то замилуванням її вродою, а не сумнівами та журливістю свої помисли повивав. Планував спільне життя-буття, уявляв пристрасні любощі-голублення… О, знав, що вони мають бути особливими! Бо пошлюбленими, а отже, розкутими. Не такими, як були дотепер, — боязкими й недолугими. Скоро прийде кінець отим примітивним ласкам і недовершеним пестощам. Сава мріяв про інакшу любов, справжню, таку, про яку в книжках читав і в кіно бачив. І вона невдовзі прийде. Ох!
Пристрасні думки й кохання жагуче покваплюють — вірив.
А тут — то золотоволоска зі своїми нещастями, то дядько Микола…
І так захотілося Саві втекти з цієї білостінної, просмерділої їдкими медикаментами пропасни[10], аби не чути подібних історій! Так закортіло зачинитися наодинці в улюбленому домашньому гаражі й забутися! Втім, саме цієї миті він відчув неймовірну потребу почухати чи то пак роздерти до крові свої руки в ліктьових згинах, плечі, шию, скроні й груди, що були вкриті сухими кровоточивими ранками, — болячка враз дала про себе знати, ще й указала, де ниньки Савине місце і що не варто на нього аж так нарікати, бо лишень тутечки бодай чимось стараються зарадити його прикрій хворості.
Ти тут, бо не од тебе залежить, де тобі опинитися…
Хто ти сам проти невдачі?
Хто ти сам проти недуги?
Як і цьому дядькові знедоленому не покерувати своїм кволим здоров’ям…
Як і цій жінці не осилити онуччину слаботу…
Як і золотоволосці… Годі їй упоратися з давким розпачем, мусить кричати, що їй потрібна поміч, — не просити, бо хіба тоді почують?..
Усі ми залежні від інших…
Усі ми залежні від чогось…
А від здоров’я — найбільше.
