Українська література » Сучасна проза » Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

Читаємо онлайн Дерево, що росте в мені - Жанна Куява
задумуються, що насправді в один бік прямують, до одного місця зустрічі крокують, — озвучила свої міркування юнка. — Тож чи треба старатися себе зберегти, як кажеш, коли знаєш, що ти — одна серед мільярдів пар підошов, які рано чи пізно зносяться? — мовила запитально. — Як тебе звати, до речі? — зиркнула крадькома на слухача.

— Сава, — відповів хлопець.

— Таке цікаве ім’я, — прокоментувала байдуже. — А мене — Чеслава, — додала.

— Нічого собі, — промовив із усміхом. — Он де — цікаве ім’я! Нетутешнє…

— То так мамка мене назвала. Бо з дитинства найбільш важливим був для неї вислів «чесне слово». Вона рідко його проказувала, але ніколи — здуру. Тільки коли в чомусь клялася або щось важливе комусь обіцяла. От і сказала таткові, що коли народиться в них дитина, то назве її Чеславом або Чеславою. Хоча я знаю, що ці імена від зовсім інших слів утворені — «честь» і «слава».

— Класна історія, — відказав Сава. — А я й не питав своїх ніколи, чого мене так назвали. Сава та й Сава. Знаю, що нікого в селі більше так не звуть, я один такий, — усміхнувся.

— А звідки ти? — спитала Чеся.

— З Мовчанівки.

— О, та це ж село, куди багато наших хлопців женихатися їздить, — здивувалася дівчина. — Давно кажуть: «У Мовчанівці — невістки, в Полотнищі[14] — женихи», — навіть це сумно проказала.

— О, то ти з Полотнища? — Сава й собі здивувався, бо деяких людей із цього села знав.

Полотнище з сусіднього району направду славилося вродливими та завидними кавалерами-женихами. Та ще більше — мальовничими краєвидами. Їхали подорожні звідусіль, аби тамтешніми річковими й озерними красотами помилуватися, лісами та березовими гаями прогулятись… Як по гриби, то тільки в Полотнище! Як на рибу, то теж у Полотнище! Біля озера відпочити, в чистій воді попірнати, на катамаранах покататися, у човнах поплавати, навіть палатки розбити поміж плакучих верб і крислатих вільх на кілька днів — усі, знай, до Полотнища безугавно поспішали… І картопля там родила найліпше, і цибуля така, що дай Боже! І морква, й помідори, і перці з огірками… Заготівельні машини цілорічно в цих краях перебували, на добрих господарів з полів чекали… Багатим був край, де виросла золотоволоска.

А в Мовчанівці що? Ні добрих доріг, ні річок зі ставками, ні близьких лісів. Хіба рови й канави, та й ті штучні, бо завдяки меліорації з’явилися: вельми вже болотистою одвіку була тут місцевість. Замість чорнозему — один тільки торф. Часом і в ньому родилася така-сяка картопелька й городина, але смаку в ній катма: для доброго врожаю не така земля потрібна.

Потерпали мовчанівці, що й казати. Нажите старалися збувати, а для власної споживи смачніші продукти на базарах скуповували. Молодь здебільшого в міста виїжджала, дідівські хати продавала або й напризволяще покидала. А дівчата, знай, лише полотнищенськими замужами марили, лише на тамтешні добрі землі хотіли переїхати, аби славно хазяйнувати, не задарма на полях спини гнути — будинки великі зводити, дітей поміж вабливих краєвидів ростити, лакомими наїдками ублажати…

Сава спом’янув навіть, що ненька його коханої Лілечки, секретар голови Мовчанівської сільської ради Світлана Микитівна теж частенько до Полотнища навідується, бо там живе її рідна сестра Наталія. Крім цього, його майбутня теща дотепер вирізняється, як і її доня Ліліана, яскравою вродою: не був завадою сій жінці ні вік, ні сільська робота, ні відповідальна посада…

«Гени такі! Така порода! А то все: село… робота… перевтома… ні на що більше нема часу», — думав, бува, Сава, дивлячись на понурих, аж стемнілих із виду, рідних мамку та найстаршу з сестер і слухаючи їхні безупинні нарікання-жалоби.


Зненацька золотоволоска прикипіла поглядом до дивини, що сміливо, хоч і криво, ступала коридором їхнього алергологічного відділення.

— Мамо! — не зволікаючи, дівчина підхопилася з дивана й метнулася з телевізійної.

Сава ледь не ковтнув язика, коли побачив чудо-людину, яка впевнено прошкувала вкритою лінолеумом коридорною долівкою. Завдяки чималій білій паці волосся та довгій, до п’ят, спідниці зрозумів, що то жінка. Але вона була завбільшки… Хлопцеві найперше вплило в голову, що ця людина-карлик навіть не вибралася б на дерев’яний табурет, який він улітку збив для матері, аби вона могла зривати вишні з середніх, як казав, гілляк. Бо була та жінка, як отой змайстрований ним табурет! Бігме! Так думав Сава.

«Ну, — припустив Нагорний, метикуючи й розглядаючи дитино-людину, — може, ледь-ледь вища за кухонний стіл, який тричі на день збирає нас, хворих, довкруж себе… Бо десь із метр тої людинки, не більше…»

А коли до жінки підскочила русалка й упала на коліна, щоб обійняти й обцілувати, Сава зрозумів, що дивачка зростом, наче семирічне дитя. Бо мав він сестричку Ганю, якій саме стільки стукнуло.

«Точно! Мати золотоволоски, як моя наймолодша сестра, — постановив. — Метр із мацюпусіньким гаком!»

Хлопець звернув увагу на руки диво-жінки. Дрібненькі й коротенькі пальчики були загнуті купочкою всередину й, наче продовгуваті пелюстки, хилилися до центру пуп’янка-долоні. Навіть коли вони випрямлялися, то однаково залишалися напівзігнутими. Певно, такою була їхня манюня природа…

Вкотре глянув на зачіску. Густі й широкі пасма волосся вкривали чималу, як для цієї дитино-людини, голову і були зв’язані на маківці у високий хвіст. Хвиляста гривка спадала невисоким чолом і підкреслювала злегка підведені чорними стрілами дрібні очиці. Ніс у жінки був витончений, губи пухкі, хоч і не нафарбовані. Загалом обличчя маленької матері годі було назвати потворним. Радше миловидим. Однак де й поділася та зугарність, коли Сава роздивився її стан, що скидався, прости Боже, на качиний.

Юнак виснував таке після того, як жінка на мить повернулася боком і він запримітив, як

Відгуки про книгу Дерево, що росте в мені - Жанна Куява (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: