Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
— Чом у вас таке дивне ім'я? — спитав Іван, якого навчили реагувати на незвичні імена. Адже це завжди можуть бути агенти іноземної розвідки.
— Я вірменка, — гордо відповіла Маріета.
Отже, ніяка вона не шпигунка. А з братнього вірменського народу, з Країни Рад.
— А це мій чоловік, полковник Григор Гибарян, — Іванові потис руку чоловік із чорними пронизливими очима, які, здається, бачили абсолютно все.
— Ви з Вірменії? — спитав Іван.
— Ні, вони з Києва, — відповіла Люба, яка була рада потоваришувати на курорті з жінкою, з якою можна буде продовжувати знайомство. Як з'ясувалося, Гибаряни мешкали в сірому будинку на вулиці Толстого. Іван, попри всі свої заборони, чомусь миттєво згадав, що саме в той будинок вони з Машею ходили в гості до Вальтера та Ельзи в сорок другому.
ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
Гибарян, Гибарян, яке знайоме прізвище… Валерій підвів очі від батькового життєпису, багато сторінок якого проковтнув, не відриваючись. А Господи! Як таке можна забути! То ж прізвище Лільчиної родини! Ми весь час іменували їх між собою: Лільчин батько, «Лільчина маманя». Тож і прізвище поблякло. Але то їхнє прізвище. І той самий сірий дім на Толстого, який Валерій так добре пам’ятає, дарма, що довго не згадував. Але ті люди, про яких пише батько, вони не можуть бути Лільчиними батьками. Певно, то її дід і баба. І певне, батько так і не знав прізвища Павлової подруги. А от Валерій тепер знає. В Місті сірих будинків спільні знайомі завжди несподівано виринають із каламуті життєвих стоячих вод. Адже батько не белетризує своїх спогадів! Він називає вірні прізвища й дати. Кістлява жінка у сквері біля Золотих Воріт хотіла від нього саме документальної автобіографії. Батько помер. Валерій стояв біля його відкритої труни. А значить, батько повідав на цих сторінках усе, що від нього вимагалося. Інакше його не відпустили би.
* * *А в київській квартирі цієї миті так само не сплять і також говорять про минуле.
— Чому ти не хочеш озватися до нього? — питає Михась.
— Не знаю, — відповіла Ліля, — може, я ще не готова розкривати своє нинішнє ім’я. — Лілю було зареєстровано у Фейсбуці як Ліліт Саркісян, за її справжнім іменем і за прізвищем її матері.
— Ти навіть просила не казати йому, що я тебе таки знайшов.
— І ти не казав?
— Не казав. Але він і не питав. А втім, я з ним майже не контактую. Хіба що декілька взаємних «лайків».
— А ти хочеш, щоби я написала йому?
— Мені байдуже. То твоє минуле, Ліліт.
— То наше спільне минуле, Майку.
— Але тоді ти була з ним, а не зі мною. І весь той жах, який звалився на тебе, був через нього.
— Ти казав, коли був у них, що у Павла була дівчина.
— Так, Красимира, Мира. Чи то болгарка, чи то македонка. В них нібито було все добре. І Павло не виглядав зацикленим на минулому. Але, коли ми прощались, попросив мене розшукати тебе й передати тобі книжечку віршів Джофрі Хіла.
— Так, це ті вірші, що їх наш Геб запропонував нам розшукати, яких ми тоді так і не знайшли.
— Не те що не знайшли, але він попросив нас поїхати по ту книгу до бібліотеки на Лівий берег, але тут… урвалися наші заняття. До речі, я потім таки поїхав до тої бібліотеки й списав Tenebrae від руки собі в зошит.
— Tenebrae — то темрява?
— Я теж так думав. Я тоді дивився на ті рядки, і нічого не міг второпати. І навіть думав: з якого такого дива Геб задав нам таку каламутну поезію. І разом з тим, пам’ятаю, як мені сподобалось оте lily-fire звідтіля.
This is the ash-pit of the lily-fire, this is the questioning at the long tables, this is true marriage of the self-in-self, this is a raging solitude of desire, this is the chorus of obscene consent, this is a single voice of purest praise.— Він знав, що робив!
— Напевне! Tenebrae спрацювало через багато років! На той момент, коли Павло вручив мені ту книжечку, вона вже була мною прочитана. Не знаю, чи прочитала її ти.
— Але завдяки цій книжечці ми зараз із тобою тут разом.
— У квартирі, де народився і ріс Павло.
— І
