Українська література » Сучасна проза » Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Читаємо онлайн Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Михмиха ключовою в житті Івана Івака? Не лише тому, що в домі його вдови Іван знаходив тепло, якого було так мало в його домі, а ще й тому, що саме завдяки вчителеві Михайлу Михайловичу для Івана Івака стане можливою заняття літературою. Адже Іван походив із безсловесного світу пролетарів у першому поколінні, де не писали, не читали й навіть не співали. І лише радянський учитель рідної мови й літератури бодай якось розвинув у ньому здатність втілювати у словах темний вир нерозвиненої душі.

Восени 43-го, коли Радянська армія наступала і лінія фронту знову гриміла неподалік, німці виселяли з міста киян, і люди верталися до своїх київських домівок уже навесні. А злиденних кварталів у ярах німці не чіпали, і його жителі чи не найпершими опинилися на так званій звільненій території.

За певний час до яру прийшли листи польової пошти. Від брата Іллі, що він живий, поранений, але ще встане на ноги. І похоронка, що батько «смертю хоробрих». Мати вила на весь яр. Сусідки відливали її водою й питали: а як би ти, Галино вітала Захара з Лесиком на руках?

— Сказала би, що це його! Він не вмів считати, — гучніше завивала мати, бо як прийшла звістка про смерть, то треба вити.

Іван неохоче, але що поробиш? почав знову ходити до школи ще перед Новим роком. Пішов до сьомого класу за прискореною програмою. Тепер у класі були самі хлопці, дівчат не було. Думав після закінчення семирічки піти в училище вивчитися на теслю. Бо мав намір полагодити свій дім, а може й збудувати прихаток власними руками. Хай мати з малим живуть там, де живуть. А Ілля хай будує собі інший прихаток. Але доля і ті, хто придивлялися до хлопців його віку, вирішили інакше.


І знову до Івана прийшов ключовий чоловік. Це було десь у квітні сорок четвертого. Його викликали із заняття. В порожньому класі на нього чекав він у військовій формі, але без погонів. Із широкою посмішкою він запропонував Іванові відразу по закінченні семирічки йти до училища внутрішніх військ. Іван рішуче відмовився, мовляв, він буде теслею, йому власний дім будувати!

— Ти гадаєш, що нам не відомо, чим ти переймався на тимчасово окупованій території? — спитав чоловік. — Контакти з ворогами, побутова розпуста.

Звичайно ж, він ужив російське неперекладне «битовоє разложеніє», під яке дуже добре підпадала моя взаємодія з Марією Каламатною. І контакти з ворогами у домі комбрига також мали місце.

Сьогодні, намагаючись поновити в пам'яті ту розмову, я думаю, чи той чоловік направду щось знав про Івана, і про Машу, і про фрау Ельзу, і про Вальтера Фальке, а також і те, що Іван хрестив у церкві свого брата Лесика, чи просто, як кажуть зараз, брав на пушку? Я певен, що, навіть якби Іван відповів, що в окупованому Києві Іван шукав контакту з радянськими підпільниками і дивом лишився живим, той чоловік мав напоготові, що сказати, аби змусити Івана прийняти пропозицію. Але йому не треба було шукати інших аргументів. Іван, що напевне було добре розраховано, смертельно злякався, наче знову побачив фріца з лисицею на мотузці на Львівській площі два роки тому.

Але тут жах не минув так швидко. То був той безнадійний утробний жах, який позбавляє людину людського єства. Ті, хто вміють так лякати, ті володіють світом. Це вже кажу я теперішній, старий чоловік, батько двох дорослих дітей, дід двох, зрештою, дорослих онуків, удівець, на порозі небуття… І я боюся, що те небуття для мене ніколи не настане, а буде лише нестерпне пекельне буття. Як боявся Іван Івак тих часів у порожньому класі довоєнної школи чогось незрозумілого і страшнішого, ніж німців із псами або з лисицями на вулицях окупованого Києва.

— Країна Рад дає тобі шанс виправити свою ганебну поведінку на тимчасово окупованій землі, а ти ще й відмовляєшся?

— Я не відмовляюсь, я згоден! А мене візьмуть тепер? — Іван зовсім ганебно виявив себе чорним боягузом.

— Ми подумаємо. Якби ти погодився відразу, ніяких питань не було б. Але після того, як ти не виправдав довіри!

— Візьміть мене! Я все розповім вам! — закричав Іван, аж пішла луна шкільним коридором, а чоловік приклав палець до губ.

— Чекай на наше рішення. Ми прийдемо до тебе ще раз. Гадаю, ти розумієш, що ніхто не повинен знати про нашу розмову. Ніхто!

О, та манера відкладати важливу розмову на потім (ми прийдемо потім, а ти поки подумай), щоб зовсім роз'їв страх, щоб нічого людського не лишилося в людині. Кілька днів Іван провів у стані чорного холоду між горлом і шлунком. Наче проковтнув брудну крижину, яка не тане. Напевне, вони знають про Машу. І про те, як вони обідали вчотирьох із Ельзою й Вальтером Фальке, і їли устриць ложечками комбрига, і пили біле вино з його келихів. Він сидів за одним столом із лютим ворогом Країни Рад, слухав ворожі просторікування фольксдойче Ельзи Карлівни. А те, що німець Вальтер Фальке читав російські вірші, то вороги оволоділи широким арсеналом, щоби схилити несвідомих громадян на свій бік.

А от тепер йому пропонують здавати тих, хто за німців дозволяв собі бути незадоволеними Країною Рад! Поки ще не запропонували, але все йде до того! І, якби про це ще можна було б із кимось поговорити. З матір'ю немає сенсу. Але з Людмилою Уласівною може й можна було б. Адже все одно вона — вдова вчителя радянської школи, вдова комуніста, якого забрали німецько-фашистські загарбники.

По кількох днях Івана викликав уже інший чоловік. Він був несподівано привітним і навіть лагідним:

— Це той Іван Івак, який хотів бути теслею? Тобі не треба буде будувати свій дім власними руками. Як будеш добре служити,

Відгуки про книгу Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: