Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Пісня заглушала хрипіння повішеного, який швидко заспокоювався у зашморгу і починав розгойдуватися, як тяжок на мотузці. Івак знав: справу доведено до кінця, якщо те, що нап'ялося було в тюремних штанях, здулося. Так їх проінструктував лікар Майович. Інакше він і не звертав би уваги, а так щоразу відзначав: таке жалюгідне, таке перелякане, а в штанях — як на гарячих танцях із гарячою дівкою.
Лікар Майович пояснив, що в повішеного напинається завжди. Навіть якщо вішають старого діда. Це смертник кохається з її Величністю Смертю. Але взяти Смерть ні в кого виходить. Це та жінка, яка не віддається, а бере.
Поряд із шибеницею стояла домовина. Вони разом із Харчем знову підсували п’єдестал до шибениці, виймали тіло із зашморгу й відносили його у труну, не знімаючи чохла з голови. Конвой забирав труну. А потім приходили загадкові прибиральниці, яких вони ніколи не бачили, і драїли кімнату мінус тридцять один, поки вони з Сергієм Харчем пили чай у підсобці мінус тридцять один біс. Іноді Харч підходив до шафи з інвентарним номером (-31-біс), діставав звідтіля пляшку коньяку. Вони із Харчем пили за упокій душі того, кому щойно заподіяли смерть, хоча й не вірили в безсмертну душу.
— Ні в якому разі не знімай чохлів зі своїх жмурів, — сказав Івакові один товариш, який також виходив на нічні чергування в кімнату мінус тридцять один, — бо один раз побачиш і далі працювати вже не зможеш!
І хоча лікар Майович, який був свідком тої розмови, відразу заперечив, сказавши, що справжній герой має спокійно дивитися смерті в обличчя, а вони, лицарі незримого фронту, покликані бути справжніми героями. Слова того товариша запали Іванові в душу глибше, ніж слова лікаря Майовича про героїзм. Глибше, ніж усе, чуте на політінформаціях, які регулярно проводилися для них, хто служив у спецроті особливого призначення в ті нелегкі роки, коли Країна Рад особливо пильно полювала на своїх ворогів.
— Зашморг милив! — кричатиме йому через чверть століття його син Валерій, який умітиме отримувати все, що заманеться, від батька, дорікаючи того його минулим лицаря незримого фронту.
Сержант Івак не милив зашморгу, бо не відповідав за стан інвентарю для виконання вироку. Про це дбали якісь інші виконавці. Він тільки перевіряв справність і наявність згідно зі списком.
Перевіривши, щоби гріб біля п'єдесталу стояв так, аби страченого було недовго нести, Іван помічав відбитий кут у головах труни. І яка вже тут різниця, але саме так було відбито кут минулого разу під час виконання вироку в його попереднє чергування. Та й позаминулого разу, здається, був той самий пощерблений кут. Згодом він збагне, що на всіх смертників, очевидно, був один гріб, в якому їх виносили з кімнати мінус тридцять один, а далі їхні тіла утилізовували вже без домовини, а гріб із пощербленим кутом вертали на його місце.
Біля тої труни Іван згадував слова бабусі Явдохи і дивним чином радів за тих, кого відпроваджував на той світ. Але слова «згадував» і «радів» не зовсім точно, а, скоріше, зовсім не точно передають тодішній стан його мізків. Напевне, в його тодішній пам'яті був присутній спогад про бабусю Явдоху, яка разом з хлопчиком Івасем перетрушувала свої речі «на смерть». А хто ж їй стеше таку труну, як у її матері, яку вона провела в останню путь саме так, як треба проводжати в останню путь? Також від бабусі Явдохи Іван довідався, що її дід, себто його прапрадід, був святим і багато років спав у тій труні, в якій його й поховали, коли він помер. А от бабусиного чоловіка, себто Іванового діда, за словами бабусі, «без гробу вкинули в ту яму за селом у той страшний год!»
То ж для Івана не було жахом те, що жива людина бачила свою труну, тим паче труну якісну, не з пресованої стружки, а з добрих дощок. А для них то, певне, були додаткові тортури, які ще більше посилювали їхній передсмертний жах. Немає нічого у світі жахливішого, за жах.
Недавно я читав, що не можна, аби людина відчувала жах у свої останні хвилини на землі. Це проти Бога — в найширшому сенсі. Це проти світобудови. Навіть кат має заспокоїти людину перед стратою. Не полегшити страждання в останню хвилину — гріх більший, аніж гріх убивства. По багатьох роках Іван Івак разом із родиною дивився кінофільм «Викрадений» у кінотеатрі «Комсомолець України», і там кат каже жінці, на яку накинув зашморг: «Тільки не бійся, скоро все скінчиться».
Але ж ті, кого позбавляв життя Іван Івак були налякані настільки, що їх заспокоїти було неможливо. Навіть якби їх раптом було помилувано, вони все одно вже були страчені. Оце та правда, яку щоразу виносив Іван Івак із кімнати мінус тридцять один.
А потім одного квітневого дня Івана Івака перевели на іншу роботу. І він більше не робив того, що в останні два роки. Іван добре запам'ятав ніч свого останнього чергування: коли він вийшов на вулицю тої ночі, гучно дзвонили дзвони. Всю дорогу від сірого будинку до гуртожитку дзвонили, і жінка в білій хустці, яка йшла біля опери, вигукнула йому: «Христос воскрес!», а він замість відповіді покрутив пальцем біля скроні. Мовляв, ніби не знаєш, недоумкувата, у Країні Рад Бога нема!
А потім він захворів на грип, і йому виписали листок непрацездатності. У нього була висока температура, і він марив, і Люба була нажахана, і боялася його маячні. Але це скінчилося, він нібито одужав. Але саме відтоді, після того грипу, у нього періодично навідується хронічна пневмонія та безжально мучить Івана Івака й досі.
А потім їм із Любою дали путівку до Криму в санаторій над морем. І Люба ходила в барвистих крепдешинових сукнях, і радісно сміялася,
