Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Ти ж знаєш, він зараз у Варшаві.

— Знаю завдяки всюдисущому Фейсбуку. Але з цього не випливає, що він зібрався їхати сюди. І навіть якщо він заїде, то зупиниться у вас, на Чапаєва.

Ідея відвідати Місто сірих будинків скоро виникне у Валерія Івака, але поки він іще не дочитав «Останнього бажання».

Григор і Маріета виявилися дуже освіченими. Декілька разів вони допізна вчотирьох разом з Іваками сиділи на веранді над морем. Григор казав, що це море шумітиме й після них, як шуміло до них. І в його вустах ця, зрештою, банальна фраза звучала як одкровення, що розширювало межі буття Івана й Люби. Григор Гибарян філософствував і читав вірші, зовсім як Вальтер Фальке. Маріета іноді перебивала чоловіка, поправляла, мовляв, він неточно запам'ятав поезію, а іноді вони переходили на вірменську мову, і тоді Іван з Любою нічого не розуміли. Так само, як коли Вальтер з Ельзою, бувало, переходили на німецьку. Може, Марія щось і розуміла, а Іван нічого.

І коли вони з Любою поверталися до своєї кімнати й лягали спати, йому хотілося розповісти дружині про посиденьки на розі Толстого й Володимирської в окупованому Києві, але він прикушував язика. Одного разу до крові. І Люба витирала хусточкою йому цівку крові, яка витекла Іванові на підборіддя.

Після відпустки вони з Любою повернулися до гуртожитку, а незабаром їм запропонували кімнату в новому будинку. Люба була розчарована: їм обіцяли окрему квартиру. Але треба було терміново давати відповідь, чи переїздять вони до кімнати, чи лишатимуться в гуртожитку. Вони з Любою вирішили не відмовлятися від житла, яке їм запропонували, й перебралися до кімнати чотирнадцять квадратних метрів у трикімнатній квартирі у великому сірому будинку на гарній київській вулиці, де всі інші будинки були ще дореволюційні. І на деякий час опинилися в умовах гірших, ніж у гуртожитку. Там на довжелезний коридор із багатьма кімнатами було дві кухні та одні вигоди. Тут на три родини були одна кухня, великі ванна й туалет. І кімнату вісімнадцять метрів поряд з кухнею займало подружжя старших людей. Ірина Василівна скоро овдовіла і лишилася сама. А кімнату двадцять квадратних метрів із балконом займав лейтенант Кулевич, який був вартий усіх гуртожитських незручностей разом узятих.

Кулевич також працював в органах. І він знімав напругу після тяжкого робочого дня так інтенсивно, що іноді забував, де кухня, де ванна, де туалет. Добре, якщо Кулевич робив поряд з унітазом лише малі справи. До того ж у Кулевича досить часто бували гості, яких він приймав на спільній кухні, де ставало і шумно, і прокурено, і взагалі пекельно. Іноді він замикався у ванні з котроюсь із своїх знайомих жінок, які забігали до нього на чашку чаю. А Івакам треба було купати свого маленького сина. Або випрати білизну. Або помитися, зрештою.

Івана перевели на роботу в архіві, де сидів зранку до вечора і мав певну кількість вільного часу на роботі. Але замість того, щоб радіти тому, що нічних змін уже нема, він боявся і намагався розгадати загадку, а чому ж це його зняли з тої служби, невже він так кепсько виконував її? Вже не треба було виходити на нічні чергування, але він утратив сон. А то ж умів спати вдень і бути бадьорим вночі. А стійке розладнання сну — то вже пряма дорога в державу божевілля. А божевільних лицарів незримого фронту ніхто не лікував. Для них була кімната мінус тридцять один. І як Івану не збожеволіти? Адже він починає поширювати навколо себе такі ж хвилі липкого жаху, як ті, кого водили їхніми підвалами під конвоєм.

Іванові хотілося, щоб його швидше забрали, засудили, винесли вирок і відпровадили до кімнати в підвалі. Він у всьому зізнається, от тільки в чому? Так, він отруїв молоко в дитячому садочку. Насипав отрути, коли молоковоз стояв біля будинку, подвір'ям якого ходили малюки в сандаликах і панамках. І малюки померли один за одним.

А хто йому дав отрути? Він не зможе відповісти на це питання, тож його битимуть і здиратимуть нігті. І не вішатимуть, поки він усього не розповість. Адже Країна Рад має не просто стратити ворога, а й знешкодити інших ворогів, на яких він має вивести. То як же тоді бути?

По кількох місяцях вагань він зважився попросити лікаря Майовича про зустріч. Домовився і не прийшов, бо боявся, що лікар Майович скаже, що він не справжній воїн, бо завжди боявся дивитися в очі ворогам. Що на війні наші старші брати плювали в очі німецько-фашистським загарбникам, які їх катували, і співали «Смєло таваріщі, в ногу, духом окрєпнєм в борьбє», а він боягуз, а не воїн, і як тільки його взяли на роботу до органів! Його переведуть працювати на завод, а кімнату чотирнадцять метрів у сірому будинку відберуть.

Він вдруге домовився з Майовичем і знову не прийшов. Поки лікар Майович сам не прийшов до нього в архів і не спитав, що з ним відбувається.

— Не можеш пояснити? То піди в нашій поліклініці до Магдалини Дмитрівни. Запишися до неї на прийом, скажи, що підвернув ногу. Вона офіційно травматолог, але ти скажеш, що від мене, і вона тебе вислухає. І неодмінно дасть добру пораду.

Магдалина Дмитрівна не питала, що з ним відбувається. Певне, симптоми такого штибу з деякими лицарями незримого фронту відбувалися періодично.

— Вам треба розповісти про те, що з вами відбувається. Так, я знаю про нерозголошення. І тому вигадайте, як саме ви про це розповідатимете. Ви читали байки Крилова? Ще в школі, правда? Там діють мавпи і собаки, замість чоловіків і жінок. І вам треба знайти таку ж мавпу, такого ж собаку, щоб