Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Я сам зі слобідки, — щиро зізнався молодшому колезі Василь Правда, — завдяки вашому «Цуцику» я впізнав те, що хотілося забути… Але вам неодмінно треба врахувати зауваження товаришів. А головне, читайте побільше, — і Василь Правда подарував Івану Івакові збірник творів студійців-світломайбутівців зі своєю передмовою. А також, якщо вже товариш вирішив працювати в малій формі, варто перечитати новели Архипа Тесленка і Василя Стефаника, які писали про нелегке життя трудящих до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Іван Івак побачив, як нелегко бути письменником у Країні Рад. Як складно написати таке, аби бодай якось полегшити душу, і водночас вписатись у стільки параметрів, щоби бути саме письменником Країни Рад, а не буржуазним письменником-перекинчиком, який завжди міг опинитися в кімнаті мінус тридцять один. А ще йому хотілося писати хоч би тому, що тяжкі зусилля пошуку слів і фраз лікували від інших бід. Після пошуків слів і фраз принаймні можна було заснути.

Коли я сьогодні намагаюся відтворити свій тодішній творчий стан, то, сам не усвідомлюючи того, я ніби розв'язував якусь нелегку логічну задачу, коли намагався увіпхати свій душевний дискомфорт у дуже жорсткі дозволені рамки. Це також викликало почуття дискомфорту, але все ж таки мої тодішні муки творчості, вкрай неповноцінної та безкрилої, лікували мене від мук холодного смертельного страху і потроху гнали його подалі.

Іноді він вечорами затримувався на своєму робочому місці. Особливо в ті дні, коли знав, що бешкетник Кулевич буде вдома і не дасть спокійно відпочити. Про те, як воно Любі він тоді не думав. Вірніше, думав, але не вважав себе аж таким винним. Хоч там як, а він пристойно заробляв, і Люба могла сидіти з дитиною та не працювати. Адже більшість молодих матусь Країни Рад у ті часи ще й гарували, і бігали до малих дітей в обідню перерву, і лишали їх невідомо з ким. Хоча, звичайно, Любі було нелегко з тим комунальним сусідом. Іноді вона навіть відсувалася від чоловіка вночі. А він починав кричати: «Працюєш день і ніч! Усе несеш додому! А вдома жінка не хоче тебе знати!» Син Валерик, якого ледь приспали, прокидався, починав плакати. А в коридорі грюкав дверима нестерпний Кулевич.

І от його оповідання «Слобідська історія» надруковано в черговому числі «Світлого майбуття». Він приніс додому не лише грубу книжку, де закладено сторінку з його оповіданням, а й свій перший літературний гонорар, який був не такий і малий. Дав гроші Любі, щоби вона купила собі, що захоче, а він посидить з дитиною.

То був добрий вечір, який запам'ятався. Вони з Любою приспали малого, зачинили двері в кімнаті, сиділи на кухні. Кулевич був удома, але тої ночі не гуляв, напився і ліг спати. А серед ночі пролунав дзвоник до нього. Він мав окремий дзвоник, проведений до його кімнати, але вони все одно почули і прокинулися. Кулевич довго не відчиняв, а дзвонили наполегливо, поки він таки не встав до дверей. Налякана Люба дужче пригорнулася до чоловіка, коли в коридорі затупотіли важкі чоботи.

Кулевича забрали. Він зник назавжди, вони його більше ніколи не бачили. І його кімната стояла опечатана. А потім на пораду Ірини Василівни, їхньої другої сусідки, яка боялася, що кімнату дадуть новому Кулевичу, вони почали клопотатися, щоби зайняти його кімнату, і досягли позитивного рішення.

І саме тоді Іван Івак написав своє оповідання «Кат», яке ввело його в літературу Країни Рад по-справжньому.

До того він уже був автором кількох оповідань. Працював над повістю «Комсомольська моя юність», де намагався якомога правдивіше змалювати піднесення радянського юнака, який по закінченні слобідської семирічки потрапляє в дружній колектив школи розвідників, де панують справжня дружба і взаємодопомога. Він дуже прагнув оминати готові кліше літератури Країни Рад, які мандрували по творах як студійців, так і визнаних письменників. І раптом його єство пропекла та ідея, що саме ці мандрівні кліше можуть бути творчим методом, який дозволить сказати більше, ніж дозволяється.

Я й досі добре пам'ятаю своє захоплення, коли писав свого «Ката». І так само добре пам'ятаю свій страх, коли його написав. Страх, що мене викриють, що зрозуміють: я насміявся з них, свідомо написав своє оповідання мовою Країни Рад, водночас і пародіюючи її, і насміхаючись із неї. Але то був мій останній великий страх. Якийсь мій внутрішній порадник, якого я хотів, але не міг уявити собі, з яким дуже хотілося спілкуватися, але який тоді досить рідко давав про себе знати, який, власне, підказав мені саму ідею оповідання «Кат», так от, мій внутрішній порадник заспокоював мене: вони нічого не зрозуміють. А якщо хтось щось зрозуміє, то не зможе звинуватити тебе, при тому не скомпрометувавши себе. Не бійся. Ти — класик Країни Рад.

Отже, оповідання «Кат» Івана Івака. Лицар незримого фронту має стратити ворога. Але це нелегко. Бо, хоч люди Країни Рад мають бути безжальними до ворогів, але вони є найгуманнішими у світі людьми, які звикли рятувати, а не вбивати. Вони й забите цуценя понесуть до ветеринара і доглядатимуть день і ніч, виростять із нього великого пса — надійного охоронця радянського майна. А вже людину рятуватимуть до останнього. А того, хто оступився, перевиховуватимуть, щоби він усвідомив свої помилки перед Країною Рад і виправив їх.

Але що робити з тим, хто отруїв молоко в дитячому садочку? Ні, не так. Але що робити з тим, кому буржуазні найманці наказали отруїти молоко в дитячому садочку? Щоб не росли у Країні Рад малюки в сандаликах і в панамках, щоб не ставали вони жовтенятами, а потім піонерами, а потім комсомольцями, і т. д., щоб не виростали з них будівники комунізму. І от він стоїть перед судом Країни Рад, і не кається, а сміється з тих, хто судить його суворим судом! І каже їм: не зможете ви вбити мене, як я вбив ваших малюків. Бо ви гуманісти, ви не вмієте вбивати.

Я — кат, але