Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

- Чотири, - промовив неголосно Раївський, розбивши напружену тишу, що була в "швкімнаті". На це ніхто не обізвався. Було й далі тихо. Тиша, здавалось, було те головне, що заповнювало у цей час світ... Мовчала безгомінно і стіна-мембрана, хоч сусіди за нею, напевно, все чули, тільки боялися зрадити свою присутність...

Тільки шелестіли в руках у цеглянощокого пере-гортувані сторінки книг, деякі з книг він відкладав з

76

наміром, очевидячки, їх забрати. Кутько механічно слідкував за цими рухами.

Дід Раївський, що сидів на краю ліжка, схилившися на коліна, став дрімати. А Кутькові, дарма що зокола він був ніби спокійний, робилося дедалі холодніше, він дедалі дужче трусився. Силкувався не труситись, сердився за це на самого себе - і не міг подолати цього прикрого стану. Якби його запитали про що-небудь, він зацокав би зубами ...

Перегляд книжок тривав довго: годину - дві - три ... Адже між сторінками могли бути листи, злочинні писання... .

Кінець-кінцем якось непомітно Кутько заспокоївся: перестав тремтіти.

Раптом цеглянощокий поспитав, чому в нього

самі українські книжки.

Кутько нічого не відповів і знов відчув, що починає труситись...

Тоді цеглянощокий підвівся і сказав, щоб він (Кутько б то) збирався: піде з ними.

- А ордер же на трус тільки! - потиху сказав

Кутько.

"Чекіст" показав другий ордер, що в ньому було

написано "заарештувати".

А за вікном уже сіріло, задзенькали й загули перші трамваї. Місто прокидалось.

В комендатурі ДПУ цеглянощокий жиденко передав Кутька (як якусь річ) біляво-мурому кацапчукові, невеличкому кирделикові в червоно-синьому кашкеті, з наганом і шаблею при боці.

77

Та й інші з охорони були такі самі біляві та дрібні на зріст. У місті можна було бачити цілі "роти" таких "китайчиків". Це вони - малі, дрібні, але, як сарана, численні - давали змогу цеглянощокому й іншим таким, як він, сміливо хизуватися офіцерськими портупеями та дорогою зброєю. Вони ж охороняли й Україну від "зовнішніх" та "внутрішніх" ворогів. Тимчасом як самим українцям радянська влада "довірила" багато відповідальнішу й почеснішу роботу - охорону Далекого Сходу та Середньої Азії, і не один -є н к о здобув там за вірну службу нагороду, як от право нести "сталінську вахту" вночі проти свята "жовтневої революції", не один на такій вахті й головою під "басмацькою" кулею наложив.

Правда, в тому, що Україну охороняли москалі, а Далекий Схід - українці, можна б добачати подібність до розподілу тих і тих у царській армії, але ... то все таки була царська армія, а це революційна, червона.

- Ну, пашлі! - звелів спокійно кацапчук і повів заарештованого до камери. Коли проходили через двір, Кутько востаннє бачив у ґратчасті ворота "волю", окремі людські постаті, що вільно, хоч і швиденько, боячись страшної установи, пробігали протилежною перією.

Як же ж і здивувався (чи, може, злякався) Кутько, коли в камері, до якої, як до клітки, вкинув його "начальник варти", побачив своїх товаришів та знайомих: Омелька Деркача (радянського поета), Гиренка та Бичка і не знайомих йому безпосередньо людей, але українців, - як от сивий відомий лікар Павлівський, що, як це знав Кутько, бував у проф. Яворенка.

78

Усіх їх узято минулої ночі. Отже це була справжня облава на українців.

Товариство, а найбільше "славні побратими" голосно й весело привітали новоприбулого.

- Хай живе Україна! - вигукнули "славні побратими", перелякавши на смерть новака. І він у відповідь не сказав ані слова, тільки бліда усмішка - не усмішка скривила його обличчя. А потім він холодно знітився. Пом'явши ніяково в руках кашкета, не знаючи, куди його подіти, він сів на нари, біля єдиного в цьому приміщенні вікна, густо заґратованого.

З вікна подихала ранкова, така тепер приємна вереснева прохолода, а в камері густою хмарою стояв тютюновий дим, якого так не любив Кутько.

Кидалося ввічі тут, у камері, те, що сидять самі українці. Про це свідчила й українська мова - вона тут панувала. Тим то було цілком ясно, що дія відбувається не де, а таки на Вкраїні... Коли б хто хотів цього пересвідчитися, то мав би йти до камер ДПУ, бо на вулиці в місті цієї ясности не було.

Більшість заарештованих були веселі, а найбільше "славні ^побратими". Вони були балакучі, навіть задавакувато-зухвалі. Жартома вони говорили, що хо-; чуть заснувати найновішу Січ.... на Соловках... Це мала

(бути вже шоста числом, п'ять було на Дніпрі. А на Со-ловки українці мали траво, там є українська національна святиня - могила останнього кошового Кальни-ша. Кажучи це, Петро Гиренко демонстрував свого ["оселедця" і "клявся", що дозволить його відрізати а з головою.

Навіть Омелько Деркач, "плужанин", радянський

79

поет, заразився, цими гуртовими веселощами і написав на дверях камери вірша на цю тему:

Після юго, як катюги

Січу зруйнували,

Жили довго ми без Січі,

Вельми бідували.

Тепер час нам, козаченьки,

Собі раду дати

І на півночі далекій

Січу заснувати.

Сивоволосий лікар Павлівський розповідав свої пригоди з 1917-19 років, зокрема про те, як він на початку революції їхав на чолі української маніфестації на білому коні в українському козацькому вбранні, а також про те, як вони піднесли Денікіну хліб на укра-ському рушнику з написом: "Не той козак, хто поборов, а той, хто вивернувся". І як Денікін на це "закрутив носом".

Доходило навіть до того, що дехто з почину "славних побратимів" пробували дратувати в "прозурку" похмурих кацапчуків-вартових, перевіряючи, чи вони розуміють українську мову. Казали, що їм хочеться цибулі, а ті думали, що просяться "надвір" і сердито відказували, що "нельзя".

Дехто натякав на колективний опір -- голодування,