Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Справа бо в тому, що БУПР'и створила революційна держава з метою перевиховувати соціяльно-збавле-них, у якомусь там розумінні зледащілих чи з іншого якогось боку неповноцінних одиниць суспільства. А

92

їх же, таких неповноцінних одиниць, дбайливо зібраних на тринадцятому році революції в БУПР'ах та "концтаборах", було, як про це ходила чутка, чималенько - щось мільйонів із десять. А втім, на 170 мільйонів населення СРСР це, можливо, не так уже й багато ...

Можна, правда, подумати, що в цьому таки було щось від справжньої жорстокости, але ... чи жорстоко діє мати, силоміць навертаючи дитину на праву путь?

Річ зрозуміла, що нічого й 'приблизно схожого не було та й не могло бути в буржуазних країнах ...

БУПР містився у великих будинках, початих будуванням ще за царя Миколи, а добудованих (і поширених, треба додати) вже за нового революційного ладу. Стояли ці цегляно-червоні будівлі, ціла купа їх, за містом на горі. Мистецька правда вимагає тут сказати (не гудячи отієї середової краси), що з естетичного погляду вони були там так до речі, як гидка бородавка у красуні на носі. А як додати сюди ще й те, що родичі ув'язнених мусили цілими днями вистоювати в чергах з "передачами" на зимовому вітрі, то буде цілком ясний не зовсім вдалий вибір цього місця ...

Перевозили Кутька пізно ввечері. У тісній скрині "чорного ворона" разом із ним везли ще декілька в'язнів. Люди зштовхувались у темряві своїми - несво-їми тілами, плечима, руками, підкидувані поштовхами труського "ворона". Саме так: не своїми. Не ялівникові бо, таврованому від господаря, належать окости, ребра, голови, коли його, як він ще живий, женуть до різниць...

93

Усі ці люди не знали, куди їх везуть, знали тільки, що їм до всього треба бути готовими.

Біля БУПР'у, чорно-похмурої вночі озії, що височіла над цятато-засвіченими внизу вогнями міста, вогнями далекої волі, їх роз'єднали.

Не встиг Кутько й повітря - нічного, холодного, яік крига - грудьми добре хапнути, як брязнула моторошним брязком брама, і йому наказано в неї заходити. Його повів доглядач.

Довгенько вони йшли похмурими, а як на Кутька, людини не дуже хороброї, то й страшними півосвітле-ними коридорами, що були ніби придушені в низькому склепінні кам'яною вагою. Перед ним лунко, як у льоху, трахкали важкі засуви і прочинялись оковані важким залізом двері (робота добра, старорежимна).

Чисто так, як у тій казці, де лицар проходить у замок крізь багато замкнених брам. Тільки ж тут брами відчиняли не казкові стрункі юнаки, а похмурі, як воно й личить працівникам в'язниці, доглядачі в чорній уніформі (це вже був час, коли революційна влада й у в'язниці запровадила уніформу, проти якої напо-чатку так завзято повставала).

За всю дорогу Кутько не почув від свого "архан-гола" ані словечка. Це можна було пояснити або тим, що він, революційно-свідомою людиною бувши, гордував ним, покидьком людського суспільства, одним з отих мільйонів, або тим, що йому увірилась ця не отак то вже й приємна робота. Та й водити йому доводились без угаву - "розвантажуючи" та "завантажуючи" "ворона", що шугав усю ніч по місту, справді, як той ворон-хижак.

Кутько зрозумів доглядачеву мовчанку як ногор-

94

ду, але ... йому тепер було байдужісінько до всього на світі, йому став тепер на пам'яті образ філософа Брото з роману А. Франса "Боги прагнуть" - як його закинули до в'язниці.

- "Брото зазнав щастя в запамороченні, в нірвані, ?- подумав. - Таке щастя кінець-кінцем знайшов цей письменник..."

І Кутько тепер був згоден з ним. Він збайдужів тепер до свого фізичного буття, до свого пронумерованого та зф'отографованого з усіх боків тіла, що належало тепер катам, а не йому . . , Він хотів зникнути в небутті. ..

Нарешті вони підійшли до одних з бокових дверей, місцевий "архангол" відімкнув ті двері, і в обличчя заглибленого в нірвану чоловіка ударив прямо таки пекельний дух - суміш тютюнового диму та випарів людського тіла.

- Заходь! - гримнув той, що відмикав двері, постерігши, що Кутько мимохіть відхитнувся назад.

Двері хряпнули за ним, як віко домовини, і Кутька прийняла його нова домівка.

Було вже пізно, і всі пожильці камери лежали. Лежали на нарах під стіною, у вузькому між нарами і другою стіною проході, під нарами. А один лежав навіть на столі, поставленому на ніч на нари, щоб не займав долі місця, - лежав високо аж під стелею, під блідою, затушкованою тютюновим димом, як ватою, знаменитою "лямпочкою Ілліча".

Долі, на сирій цементовій долівці людських тіл було так багато, що Кутько як став біля дверей, увійшовши (так, що його, зачиняючи, вдарили дверми

95

в спину), так уже й не міг ступнути далі: не було куди ступити.

Декотрі з тих, що лежали, підвели голови подивитись, кого привели, не виявляючи проте, великої ці-кавости: звикли. Тільки один якийсь спитав:

- Хто? За віщо?

- А він безневинно, - обізвався хтось жовчно із-під нар. - Всі ми без вини винуваті.

Хтось заступився за новака:

- Не займайте чоловіка ... охота вам ...

А потім того знову всі заспокоїлись. Тільки один із тих, що підвелися були, зацікавившись новаком, сів зовсім (мав місце на нарах, недалеко від дверей), зняв із себе сорочку і, піднісши її до підсліпуватих очей, узяв струдитись. Кутько спочатку не зрозумів був, чого той чоловік раптом узяв роздягатися, а зрозумівши, гидливо стенувся.

Але саме цей чоловік і обізвався ще раз до нього, та ще й "по-людському":

- Чого ж ти стоїш? Сідай якнебудь: усю ніч не вистоїш. З ДПУ?

- З ДПУ.

Та Кутька, крім тісноти, стримувала ще й огида, бо ясно було, що