Маг - Джон Роберт Фаулз

На порозі стояв Кончіс. Весь у чорному, як і його поплічники. Полум’я, чорти, пекло. Підійшовши до ліжка, він спинився й змірив мене, ошалілого, безпристрасними очима. Я силкувався виладувати на ньому всю свою лють, пробував кричати, та не міг здобутися на щось інше, крім мукання. В уяві зблисла сцена з Кончісової оповіді: кімната в кінці коридору, розпростертий навзнак вихолощений юнак. Мені виступили сльози від приниження й безсилої злоби. Нарешті я втямив значення погляду Жулі, кинутого наостанок. Вона подивилася так, як хірург, що тільки-но впорався зі складною операцією, а тепер стягує ґумові рукавички й оглядає накладені шви.

Суд, вогонь… та вони геть з глузду з’їхали, не інакше. А з них усіх Жулі найжорстокіша, найбезстидніша, найпотворніша…

«Антон» подав Кончісу відчинену валізочку. Той вийняв звідти шприца, заздалегідь наповненого ліками, перевірив, чи немає бульбашок повітря, й кивнув мені.

— Уже не лякатимемо вас, юначе. Вам добре було б поспати. Щоб менше боліло. Попрошу не пручатися.

Ні з того ні з сього на думку сплив стос неперевірених екзаменаційних робіт. Джо та матрос перекинули мене на плечі й притисли ліву руку до постелі. Кілька секунд я опирався, а тоді піддався. Дотик вологої ватки до передпліччя. Укол голки. По жилах поплив чи то морфій, чи то якесь інше паскудство. Вийнято голку, знову протерто чимсь мокрим місце уколу. Випроставшись, Кончіс якийсь час придивлявся до мене, а тоді відвернувся й поклав шприца в чорну валізочку.

Я намагався збагнути, куди мене занесло. Що ж це за світ, у якому люди не знають і не хочуть знати ні закону, ні совісти…

Сатир зі стрілою в серці.

Мірабель. La Maîtresse-Machine — механічна коханка. Мерзотна машина сплюгавила живу плоть.

Хвилини за три у дверях з’явилася Джун. На мене й не глянула. Її волосся на потилиці стягував чорний шифоновий шарфик. Як і чоловіки, вбрана в чорних штанах та сорочці. Я знову скипів. Таж у цій одежині вона прийшла ось цього вечора до мене. Наперед знала, що станеться зі мною… А таки сталося. Нічого не змінила навіть вістка про смерть Алісон! Джун пройшла через кімнату й заходилася пакувати убори, що висіли на вішаку в куті. Мені помалу макітрилося в голові. Розпливалися, щезали люди, меблі й уся кімната. Я опускався в чорнюще провалля нестями й нетями, зневолювався у глибинах нездійсненної помсти.

Я втратив чуття часу, і надовго. Вперше отямившись, я не знав, чи це той самий день, чи вже наступний. Пересохло в горлі — мабуть, спрага мене й розбудила. Невиразно пригадую, як я здивувався від того, що на мені таки моя піжама, а спальня чужа, не шкільна. Розглянувшись, зауважив, що лежу у звуженій з одного кінця каюті, причому не каїка. Годі було остаточно вирватися зі сну й братися до чогось. Навіть думати несила. Хотілося одного-єдиного — знову заснути. Білявий, коротенько стрижений матрос зразу ж подав мені склянку води. Мабуть, чекав на моє пробудження. Я був такий спраглий, що випив до дна цю дуже підозрілу каламуть. І знову провалився в нетяму.

Згодом той самий парубійко силоміць повів мене на ніс судна, до гальюна, підтримуючи попід пахви, як п’яного. Я вмостився на сідалі й зразу ж заснув. Тут були ілюмінатори, задраєні стальними заслінками. Я поставив цьому матросові кілька питань, та він мовчав. Як ні, то ні, для мене ці відповіді не дуже й важили.

Та сама процедура повторилася, й не раз. Скільки саме — не тямлю, ось тільки обстанова змінилася. Я лежав уже на звичайному ліжку у звичайній кімнаті. Мав враження, що тривала безконечна ніч. Коли щось і світилося, то лише лампочка. У проміжках між пітьмою сновигали тіні й невиразно бурмотіли.

А якогось ранку — чомусь здалося, що була саме та пора доби, хоча могла бути й північ; мій наручний годинник давно зупинився — той парубійко розбуркав мене, змусив встати з постелі, вбратися й разів двадцять пройтися з кутка в куток. Біля дверей стояв якийсь незнайомець.

Виявилося, що одне з моїх нібито марень — цілком реальна річ: навпроти ліжка мало не всю білену стіну покривала фреска. Величезна чорна постать — щось на зразок живого мерця, бухенвальдська примара — лежала на чомусь, що з однаковим успіхом могло правити і за траву, і за полум’я. Висхла до кістки рука тицяла пальцем у підвішене на тій же стіні дзеркальце. Очевидно, радила мені глянути на себе самого й замислитися про свою неминучу смерть. Вираз страху на маслакуватому, подібному до черепа обличчі сам навівав страх, неприємно було й глянути. Не приємніше було думати про сиромудру голову, яка спеціально для мене розпорядилася наквацяти це жахіття. Фарби й досі не висохли.

У двері постукали. Ввійшов інший чоловік. Приніс тацю з кавником. Запахло чудовою кавою на зразок марки «Блу маунтин» — справжньою, а не нудотною «турецькою», що в Греції запарюють з порошку. На таці були ще булочки, масло, айвовий джем та яєчня з шинкою. Мене залишили самого. Попри обставу й обставини, я поснідав усмак, як ніколи. Гостро, по-прустівському, як після дози мескаліну[219], всотував кожен запах і смак цих ласощів. Голодний як вовк, я виїв усе, що було на таці, й до краплі допив каву. Подужав би спожити ще раз стільки. А на