Маг - Джон Роберт Фаулз

— На тому мої чари й закінчуються.

— Я завжди вважав нас кращою парою, ніж Міранда і Фердінанд.

На вустах Жулі майнула усмішка, ніби я нагадав про щось давно забуте. Дівчина затримала на мені погляд. Здавалося, хотіла сказати про щось зовсім інше, але передумала. Вона відчинила двері, ми ввійшли. Біля ліжка світила лампа, віконниці зачинено. З незастеленого ліжка відкинуто набік простирадло й ліжник, подушка геть пом’ята. Біля лампи лежала розгорнута збірка віршів, було видно рядки нерівної довжини. Попільницею правила раковина морського вушка. Ми трохи постояли, зніяковілі й розгублені, — люди, що надто довго чекали жаданої миті. Волосся Жулі розсипалося на плечах, біла сорочка сягала щиколоток. Моя мила розглядалася по кімнаті так, ніби хотіла подивитися на знайомі речі моїми очима, ніби побоювалася, що я погордую патріархальною простотою обстави, ба навіть трішки закопилила губу. Я усміхнувся, але її несмілість уже перекинулася на мене… Змінилася наша дійсність, відпали виверти, дражнення й ухиляння — все те, що Жулі вважала чарами. Якусь мить усе це минуле видавалося дивовижно невинним, як в Адама з Євою перед гріхопадінням.

На щастя, нам допоміг зовнішній світ. За вікном сяйнула блискавка, й лампа, помигтівши, згасла. Ми поринули у смолянистий морок. Гухнув оглушливий грім. Ще не встиг стишитися, а Жулі вже опинилась у моїх обіймах і ми жадібно впилися поцілунком одне в одного. Знову блиснуло, знову бухнуло, ще гучніше. Вона притулилася до мене, як дитина. Поцілувавши її в маківку й поплескавши по плечах, я шепнув:

— Може б, я роздягнув тебе, вклав у ліжечко й пригорнув до себе?

— Нехай трохи посиджу в тебе на колінах. Я нервуюся.

У пітьмі вона підвела мене до стільця біля узголів’я ліжка. Я сів, Жулі забралася мені на коліна, й ми знову поцілувалися. Вмостившись якнайвигідніш, вона намацала мою ліву долоню, й наші пальці сплелися.

— Розкажи про свою подружку. Що з нею сталося?

Я повторив усе те, що недавно розповів її сестрі.

— Я вирішив поїхати на побачення в останню мить. Дуже вже дозолив мені Моріс. І ти теж. Та й не хотілося мені тинятися тут без діла.

— Ти говорив з нею про мене?

— Я тільки сказав, що на острові зустрів іншу.

— Її це вразило?

— Якби ж то! Якби ж то вона не затаїла того, що відчувала…

Жулі ласкаво стиснула мою долоню.

— Ти її не захотів?

— Мені було жаль її. Але по ній не було видно, що ця новина зачепила за живе.

— Ти не відповів на моє запитання.

Я усміхнувся пітьмі. Триває погано прихована битва між співчуттям і жіночою цікавістю.

— Я весь час думав про те, що марную з нею час, а ти десь далеко.

— Бідолашка. Нарешті можу уявити, як вона почувалася.

— Це зовсім інша дівчина, ніж ти. Вона ніколи нічого не сприймала всерйоз. А чоловіків узагалі за ніщо мала.

— А однак сприйняла тебе всерйоз. Принаймні насамкінець.

Цю репліку я передбачив і мав готову відповідь.

— Як гадаю, я став своєрідним символом усього того, що не вдалося в її житті. Останньою краплею, що переповнила чашу.

— Що ви робили в Афінах?

— Оглядали місто. Повечеряли в ресторані. Посиділи, побалакали. Понапивались. Усе було по-людськи. Принаймні так мені видавалося.

Жулі ніжно впилася нігтями в мою кисть.

— Поб’юся об заклад, що ти таки пішов з нею до ліжка.

— А якби так, то ти сердилася б на мене?

Я відчув, що вона покрутила головою.

— Ні. Я на таке заслужила. І зрозуміла б. — Піднесла мою руку до губ, поцілувала. — Хочу, щоб ти сказав правду.

— Чому це тебе так цікавить?

— Бо я тебе майже не знаю.

Я глибоко зітхнув.

— Мабуть, таки треба було переспати з нею. Тоді, може, досі була б жива та здорова.

На мить запала тиша. Жулі цьомкнула мене в щоку.

— Я тільки хочу з’ясувати, з ким маю провести ніч: з грубошкірим негідником чи з вразливим та ураженим ангелом.

— Є тільки один спосіб це з’ясувати.

— Так гадаєш?

Після перебіжного поцілунку вона вислизнула з моїх рук і кудись відійшла. В кімнаті хоч око виколи, я не бачив, куди саме. Та ось шпарини у віконницях сяйнули від блискавиці. Миттєвий зблиск вихопив із пітьми Жулі, що стояла біля касоне й стягувала сорочку через голову. Зашаруділо — Жулі наосліп добиралася до мене. Ударив грім, шелеснув її короткий судомний вдих. Повівши рукою, я натрапив на Жулі й посадив її, оголену, собі на коліна.

Наші вуста зустрілись, і мої пальці вирушили в подорож дівочим тілом. Пружні груди, гладкий живіт, клинок волосся, стегна… Ех, мені б та десять рук, щоб нарешті вона піддалася й віддалася — покірлива, тільки моя… Вивільнившись, Жулі встала, постояла трішки, а тоді всілася на мене верхи й стала розстібати ґудзики сорочки. У спалаху блискавиці висвітилось обличчя — поважне й зосереджене, як у дівчинки, що роздягає ляльку. Впоравшись з