Маг - Джон Роберт Фаулз
Я став розглядатися. На мені ґабардинові штани, в які я востаннє вбирався ще взимку, й один із моїх пуловерів. Висока склеписта стеля, як у водозбірнику під будинком. Стіни без вікон. Сухі, хоч і підвальні. Світить лампочка. В кутку стоїть моя валізка. Поряд на вбитому у стіну гвіздку почеплено вішачок із моїм піджаком. Стіл стоїть під недавно змурованою цегляною стіною. У ній масивні дерев’яні двері без клямки й без вічка, ба навіть завіс не видно. Я штовхнув їх. Не піддалися. Мабуть, з того боку на них засув або гачок. У кутку стоїть триногий столик — старосвітський умивальник із помийним відром. Я пошпортав у валізці. Чиста сорочка, зміна білизни, літні штани. Ось і бритва. Так, замість годинника може послужити мій заріст. Що ж, із дзеркала на мене дивився хтось зарощений щонайменше дводенною щетиною — змордований і байдужий. Я глянув на фреску. Образ смерти, смертна камера, традиційний останній сніданок смертника. Залишилося витерпіти останню зневагу — подобу смертної кари.
Куди не ткни — усе просякло підлою непростимою, всеосяжною зрадою. Ота дівка зрадила не тільки мене як особу, але й усі мої високі почуття. Жулі… чи то пак Лілі… Відтепер називатиму її Лілі. Ця перша маска видається правдивішою, ніж наступні, бо очевидячки фальшива й личить зрадливиці. Хто ж вона насправді… Без сумніву, геніальна актриса, геніально аморальна в анґажементах. Ось так чинити може тільки повія. Дві повії. Було видно, що Джун, чи то пак Роза, весь час напоготові виступити замість сестри в останньому гидотному акті. Мабуть, близнята були не проти, щоб у такий спосіб принизити мене подвійно.
Всі їхні оповідки — брехня й принада на гачку. Всі листи, що надходили до мене, — не що інше, як фальшивки, й виявити це було не дуже-то просто. Напевно, ці негідники переглядали всю мою кореспонденцію. Отже, могли довідатися про долю Алісон. Еге ж, порадивши мені повернутися додому й одружитися, Кончіс уже знав, що вона мертва. І Лілі знала. Ото поринаєш у здогади — ніби ступаєш поза край землі. Безперечно, статті про сестер-двійнят були підроблені. А якщо це кодло вміє підробляти газетні тексти… я поліз у кишеню куртки, куди поклав листа Енн Тейлор зразу ж після того, як «Джун» прочитала його біля шкільної брами. Так, конверт досі на місці. Я придивлявся до листа й витинків, та так і не помітив ознак фальсифікації. У моїй шкільній кімнаті залишився другий конверт, заадресований достеменним почерком Алісон. Той, що зі зворушливим пучечком засохлих квітів. Тільки вона могла їх надіслати.
Тільки Алісон.
Я задивився у вічі двійника в дзеркалі. У мене залишилась одна-єдина певна опора — це порядність, незрадливість цієї дівчини… і правда про її смерть. Якщо вже й Алісон… якщо й вона теж… Мене понесло. Видалося, що весь світ змовився проти мене. Я силкувався проникнути в минуле, щоб осягти Алісон, щоб до решти впевнитися в ній, щоб пізнати саму сутність цієї дівчини, відкинувши впливи любови й ненависти, які спотворюють картину. На якусь хвилину мої міркування зіслизли до сущого божевілля. Припустімо, що впродовж останнього року моє життя точиться геть всупереч закону про існування, який дуже часто виголошував Кончіс… навіщо він так робив? чи не для того, щоб раз по разу зводити мене на манівці?.. Тобто всупереч закону випадковости. Квартира на Рассел-сквері… але ж я найняв її випадково, відгукнувшись на оголошення в «Нью стейтсмені»[220]. Вечірка, знайомство з Алісон… але ж я міг відмовитися від запрошення, міг не вичікувати, поки всі страшненькі дівчата знайдуть кавалерів… та й ніяк не пошириш підозру ще й на Марґарет, Енн Тейлор і решту гостей… Е ні, таке припущення притягнуте за вуха. Відпустиш їх — зразу ж упаде.
Я видивлявся на своє дзеркальне відображення. Вони силкуються довести мене до шалу, промити мізки у свій чудернацький спосіб. А я міцно вчепився за дійсність. І за частку єства Алісон, за прозорий кришталик вічної незрадливости. Він як вогник у глупу ніч. Він як сльозинка. Вічна нездатність чинити жорстоко. І сльози, що набігли мені на очі, стали гірким незаперечним запевненням: так, Алісон справді померла.
Я просльозився не тільки від жалю по ній, а ще й від злоби на Кончіса та Лілі; від усвідомлення, що ці лайдаки, знаючи про її смерть, скористалися нагодою посіяти в мені сумнів, помучити непевністю, — хоч яка там може бути непевність! — аби тільки взяти мене в шори. Аби піддати мої мізки неймовірно жорстокій вівісекції заради чогось незбагненного. Вони наче хотіли одного-єдиного — карати мене, карати і ще раз карати. Без ніякого права, без видимої причини.
Я сидів, підперши лоба зціпленими кулаками.
У пам’яті ненастанно спливали уривки сказаного на віллі, й кожен із них набував іншого, зловісного значення, забарвлювався неодмінною драматичною іронією. Майже кожна репліка Кончіса й Лілі була просякнута цією іронією, як і той останній двозначний діалог із «Джун».
Пропущені вихідні. Звичайно ж, мій візит відклали тільки тому, щоб я встиг дістати «офіційну відповідь» із банку Барклі. Мене притримали тільки для того, щоб було зручніше зіпхнути на сміття.
Знову й знову в уяві поставав образ Лілі, тоді ще Жулі. Миті пристрасті, мить цілковитого впокорення її тіла… А тоді — миті ніжности, щирости, всього спонтанного, яке неможливо вдавати, хоч скільки репетируй. Хіба що дуже вже глибоко вживешся в роль, зростешся з нею. На якийсь час я повернувся до свого колишнього припущення, що Кончіс гіпнотизував Лілі перед сценами зі мною. Та ні, надто вже неправдоподібно.
Я закурив ще одну сигарету. Старався думати про нинішній день, але мене заносило в минуле — до митей невилитого гніву й зазнаного приниження. Мені полегшало б тільки від одного. Від такого самого приниження Лілі. Я лютував. Треба було поводитися з нею по-грубіянському. Справді, це ж
