Маг - Джон Роберт Фаулз

Відчинилися двері. Ввійшов стрижений білявий матрос, а за ним один із тих, що були зодягнені в чорні сорочки та штани й взуті в чорні кеди. Третім з’явився Антон — у лікарському халаті, застебнутому на спині. На нагрудній кишені защемлено дужки ковпачків кількох авторучок. Чистий високий голос із німецьким акцентом. Достеменний лікар на обході. Тепер він уже не накульгував.

— Як почуваєтеся?

Я задивився на нього. Стримував себе.

— Чудово. Насолоджуюся кожною хвилиною, проведеною у вас.

Він глянув на тацю.

— Може, хочете ще одну чашку кави?

Я кивнув. Антон дав знак. Той другий забрав тацю й вийшов. Німець сидів за столом, молодий матрос лінькувато сперся на одвірок. За дверима довгий коридор вів до сходів — на білий світ. Надто вже великий цей водозбірник, як на звичайне житло. Антон спостерігав за мною.

Я справляв мовчанку. Якийсь час ми сиділи в тиші.

— Я лікар. Прийшов оглянути вас. — Він не зводив з мене очей. — Вам… не дуже погано?

Я сперся на стіну й дивився на нього.

Німець докірливо помахав пальцем.

— Відповідайте, будь ласка.

— Та ні, мені дуже добре, коли з мене знущаються. Коли дівчина, яку я вподобав, плює на порядність і мораль. А коли цей старий придурок вкотре вигадує якусь небилицю, я впадаю в захват. Аж дрижаки по спині йдуть… Куди я потрапив, трясця вам у печінку?! — гаркнув я.

Здавалося, його цікавили не так слова, як сама поведінка.

— Дуже добре, — помалу проказав Антон. — Ви отямилися.

Німець сидів, заклавши ногу на ногу й відкинувшись на спинку стільця. Майстерна подоба лікаря в приймальні.

— А де ця куревка? — Він начебто не зрозумів. — Лілі, Жулі чи як там її.

— Куревка — це жінка легкої поведінки? — усміхнувся Антон.

Я заплющив очі. Заболіла голова. Треба опануватися. Стрижений блондин озирнувся. У кінці коридору сходами спускався той другий вартівник. Увійшовши, поставив тацю на стіл. Антон налив кави спершу мені, а тоді собі. Матрос подав мені чашку. Антон одним духом осушив свою.

— Помиляєтеся, друже. Це добра дівчина. Дуже розумна. І дуже відважна. Так-так, дуже відважна, — повторив він, побачивши мою глузливу усмішку.

— Одне-єдине скажу. Хай тільки звідси виберусь — дам усім вам такої припарки, що всеретеся…

Він заспокійливо й вибачливо звів руку.

— У вас не все добре з головою. За ці дні ми ввели вам чимало різних ліків.

Я хапнув ротом повітря.

— Скільки було цих днів?

— Сьогодні неділя.

Три дні випали з життя. Я згадав оті нещасні екзаменаційні роботи. Учні, вчителі… Не може такого бути, щоб уся школа змовилася з Кончісом. Мені запаморочилося в голові — не так від наркотичного похмілля, як від потворного хамства. Їм начхати на законність, на мою роботу, на пошану до небіжчиків. На все те, що тримає світ, робить його придатним для життя. А оте скоєне неподобство руйнує засади не тільки мого світу, але й Кончісового, наскільки розумію.

Я втупився Антонові у вічі.

— Мабуть, у вас, німців, такі забави — звична річ.

— Я швейцарець. Між іншим, моя мати — єврейка.

Антон утішно споглядав з-під густих, смолянисто-чорних брів. Побовтавши в чашці рештками кави, я вихлюпнув їх йому в обличчя. Ще й халат заплямив. Діставши носовичка, Антон витер обличчя й щось сказав стриженому матросові. Не сердився. Знизав плечима й глянув на годинник.

— Тепер десята тридцять… е-е-е… вісім. Сьогодні відбудеться суд. Треба, щоб у вас була ясна голова й тверезий розум. Це добра ознака, — кивнув він на свій заляпаний халат і звівся. — Бачу, ви цілком опритомніли.

— Що за суд?

— Незабаром туди підемо. Будете нас судити.

— Вас?!

— Так. Мабуть, ви гадаєте, що ця кімната — тюремна камера. Аж ніяк. Це… як буде по-англійськи «кабінет судді»?

— Чамберз.

— Ага. Чамберз. А може, ви б хотіли…

Антон жестом зобразив гоління.

— Ісусе Христе…

— Там буде чимало людей. — Я недовірливо приглядався до нього. — Матимете кращий вигляд. Гаразд. Адам, — кивнув Антон на стриженого блондина, вимовивши ім’я на німецький лад, — повернеться за двадцять хвилин і приготує вас.

— Приготує?

— Це дрібничка. Ми додержуємо певного ритуалу. Не задля вас. Задля нас.

— Кого це «нас»?

— Незабаром ви все зрозумієте.

Шкода, що вже не стало кавової гущі. Ще б раз та йому в пику…

Усміхнувшись, Антон вклонився й вийшов. Ці двоє теж вийшли й замкнули за собою двері. Клацнула заскочка. Кістлява з’ява споглядала на мене зі стіни й ніби повторяла по-своєму, по-некрофільському: невдовзі зрозумієш. Усе зрозумієш.

Я накрутив годинника й належно поставив стрілки. Рівно за двадцять хвилин повернулися