Маг - Джон Роберт Фаулз

Щоб якось придобритися, вона лагідно всміхнулась. Тоді прудко підійшла до мене й узяла за руки. Хоч-не-хоч, я глянув на неї.

— Забудьте все, що я тут наплела. Мене звуть Джун Гоумз. Моя сестра називається Жулі. Наша мама справді схибнулася на нас. Ось тільки мешкає не в Серн-Аббасі.

Я й далі не піддавався на намову.

— Мама так і пише, — пояснила Джун. — Але цього листа ми підробили.

— А Джо?

— Жулі… вподобала його. — В її очах майнув осуд. — Але можу вас запевнити, що не спить з ним. — Джун нетерпеливилася, не знаючи, як мене переконати й ублагати. Вона склала руки, як до молитви. — Ну ж бо, Ніколасе. Прошу вас, відкиньте ваші підозри. Хоч на кілька хвилин, поки дійдемо на місце. Присягаю Богу, ми не знали, що сталося з вашою дівчиною. Якби знали, то зразу ж припинили б вас мучити. Повірте, це правда.

Звідки й взялись у неї напористість і красномовство. Зовсім інша дівчина, зовсім інший характер.

— Ось побачите Жулі — зразу відчуєте, що нема причини ревнувати, — торочила Джун. — А якщо не відчуєте, то можете мене втопити в найближчому водозбірнику.

Однак я стояв на своєму.

— Що ви сказали барбі Вассілі?

— Пароль, який ми вживаємо в надзвичайних випадках. Коли треба припинити експеримент.

— Експеримент?

— Так.

— Де тепер старий?

— В «Бурані». Його повідомлять радіограмою.

За її плечима сторож замкнув хвіртку й пішов стежкою до крила, в якому мешкали вчителі. Кинувши на нього оком, Джун потягла мене за руку.

— Ходімо.

Я й далі вагався, та зрештою піддався під тим лагідним напором. Дав себе повести. Її долоня, немов браслет кайданів, обхопила мій зап’ясток.

— Що це за експеримент?

Джун стиснула пальці. Відповіла, коли ми пройшли кілька кроків.

— Моріс лютуватиме.

— Чому?

— Бо він мало не все своє життя наполегливо шукає спосіб запобігти тому, що скоїла ваша симпатія.

— Хто він такий?

Пом’явшись, вона здобулася на відвертість.

— Майже той, за кого себе подавав на одному з етапів. — Джун підбадьорливо потиснула мою руку й відпустила її. — Це емеритований професор психіатрії. Ще рік-два тому він був стовпом паризької медичної школи, — скоса глянула на мене Джун. — Я вчилася не в Кембриджі. Студіювала психологію в Лондонському університеті. Тоді поїхала до Парижа здобувати докторське звання під Морісовим керівництвом. Американець Джо теж його докторант. Інших підопічних ви поки що не знаєте… До слова. У вас, мабуть, склалося чимало хибних вражень… Йдеться про одну річ — не гнівайтеся на Джо за те, що так повівся того вечора. Насправді він дуже розумний… і добрий хлопець. — Я подивився на неї. Очевидно збентежившись, Джун кивнула — на підтвердження своїх слів. — Жулі не належить до дівчат, з якими він може почуватися мужчиною.

— Я геть заплутався в тому всьому.

— Не хвилюйтеся. Невдовзі зорієнтуєтеся. Ще одне. Жулі вам не збрехала, вона тут уперше. Це правда. Навіть можна сказати, що вона ваша товаришка в нещасті.

— На відміну від мене, Жулі орієнтується в тому, що діється. Хіба ні?

— Так, але… їй теж доводиться шукати дорогу в лабіринті. Ми всі через це пройшли. Кожне у свій час. Джо. Я. Решта наших. Ми знаємо, що це таке. Коли нічого не розумієш. Коли почуваєшся непотребом. Коли кипиш від люті. Але ми знаємо й те, що шкіра варта вичинки.

Позаду нас ненастанно тріпотіли плахти блискавиць. На сході, за п’ятнадцять миль звідси, блідо засвічувались і тьмяніли контури островів. У повітрі нависав важкий дух дощу, сіпаний дрібними подувами провісного вітру. Ми прудко йшли селом. Десь грюкнула віконниця. На вулицях ні душі.

— А в чому полягає цей експеримент?

Джун несподівано зупинилася й узяла мене за плече. Я повернувся до неї лицем.

— Почну з того, що ви, Ніколасе, найцікавіший з усіх наших піддослідних. Ваші потайні почуття, відчуття, здогади… якими ви навіть із Жулі не ділилися… для нас дуже важливі. Маємо вам поставити сотні питань. Ми не хочемо знецінювати ваші відповіді. Якщо розтлумачити вам усе наперед, то вони будуть не спонтанні. Будь ласка, потерпіть ще день чи два.

Джун втупилася мені у вічі. Я відвів погляд.

— Мій терпець ось-ось лусне.

— Може, я й забагато від вас прошу. Та ми належно віддячимося за цей надмір.

Я не дав згоди, але облишив сперечатися. Ми рушили. За кілька кроків вона розщедрилася на подачку. Напевно, відчула мій спротив.

— Втім, трохи вам розтлумачу. Моріс здавна спеціалізувався на природі симптоматичних галюцинацій у психічнохворих людей. — Джун засунула руки в кишені. — Психіатрів дедалі більше цікавить зворотний бік медалі: чому нормальні люди саме такі, чому вони не плутають галюцинації з дійсністю. І на це питання годі відповісти, якщо попередити психічно здорового піддослідного кролика, а у вашому випадку — дуже здорового, що все сказане йому служитиме одній меті — заморочити голову. — Я промовчав, і вона повела далі: — Мабуть, ви вважаєте, що ми балансуємо на межі дозволеного в лікарській етиці. Ми це… усвідомлюємо. І виправдовуємо себе тим, що