Маг - Джон Роберт Фаулз

— Моріс француз?

— Ні. Грек. Народився в Александрії. Виховувався переважно у Франції. Його батько був великий багач. Космополіт. Принаймні так здається. Моріс збунтувався. Відкинув нав’язаний йому спосіб життя. З його слів, до Англії він поїхав, щоб сховатися від батьків і таки студіювати медицину.

— Як бачу, ви в захваті від Кончіса.

Вона кивнула й тихо проказала:

— Вважаю, що він найбільший у світі вчитель. Тобто не вважаю. Знаю.

— Як тут було торік?

— Боже мій… Цей потворний тип. Довелося шукати іншого піддослідного. Вже не в школі. В Афінах.

— А Левер’є?

Джун усміхнулася. Безперечно милий спогад.

— Джон… — Торкнула мене за руку. — Це зовсім інша історія. Дізнаєтеся її завтра, га? А тепер ваша черга. Розкажіть мені докладніше… знаєте, про що.

І я трохи розказав про Алісон. Ну звичайно ж, в Афінах я її ані на крихту не обманув. Ось тільки не здогадався, що Алісон може так уміло приховувати те, що в неї на душі.

— Чи не пробувала вона раніше накласти на себе руки?

— Ні разу. Мені завжди здавалося, що Алісон спокійно ставиться до всього, що їй випадає на долю.

— Може, вона потерпала від депресії?

— Ні.

— Таке трапляється. З жінками. Ні з того ні з сього. Біда в тому, що тоді їм ідеться не про самогубство.

— На жаль, їй саме про те йшлося.

— Мабуть, усе це тяглося віддавна й неявно. Хоча мали б виявлятись якісь ознаки. Зазвичай бувають вагоміші причини покінчити з собою, ніж розрив із коханцем.

— Я вмовляв собі подібну думку.

— Принаймні ви їй ані словом не збрехали, — на мить стисла мою долоню Джун. — Отже, вам нема чого картати себе.

Ми впору дійшли на місце, коли впали перші краплі дощу, поодинокі й великі. На острів насувала гроза. Джун відчинила ворота й попровадила мене доріжкою. Вийнявши ключа, відімкнула вхідні двері. У передпокої світилося. Лампочка миготіла, струм корився могутнім електричним розрядам у небі. Обернувшись, Джун швидко й навіть трохи несміло цмокнула мене в щоку.

— Почекайте тут. Жулі, мабуть, заснула. Зараз повернусь.

Вона побігла вгору сходами й зникла. Відтак постукала й негучно окликнула сестру. Двері відчинилися й зачинилися. Тиша. Надворі гуркотіло й мерехтіло, по шибах ударив шквал дощу, звідкись потягло холодом. Минуло зо дві хвилини. Нагорі рипнули невидимі двері.

Жулі вийшла на майданчик першою — босоніж, у чорному кімоно поверх білої нічної сорочки. Заклопотана, якусь мить постояла, а тоді збігла до мене.

— Ой, Ніколасе.

І впала в мої обійми. Ми не поцілувались. Згори усміхнулася Джун. Відхилившись від мене, Жулі шукала мого погляду.

— Чому ти мене не застерегла?

— Не знаю.

Знову припала до моїх грудей, наче втішати треба було не мене, а її. Я поплескав Жулі по спині. Джун послала мені поцілунок рукою — таке собі благословення — й пішла собі.

— Тобі Джун сказала? — спитала Жулі.

— Так.

— Про все?

— Про дещо.

Вона пригорнулася міцніше.

— Яка я рада, що це вже минулося…

— Я тобі ще не пробачив за цю неділю.

Вона глянула на мене. Видавалася серйознішою, ніж можна було сподіватися після легкого, мало не жартівливого докору. Очима благала повірити їй.

— Ніколасе, я не хотіла, щоб так сталося. Мало не вийшла з гри. Слово чести. Я мучилася, знаючи все наперед…

— Дуже вже вправно ти приховала свої муки.

— Бо знала, що нам уже недовго терпіти.

— Я чув, що цього літа ти приїхала сюди вперше.

— І востаннє. Вдруге я не витримаю. Особливо такого, що діється тепер… — І знову очі благають зрозуміти й простити. — Джун завжди напускала туману, коли йшлося про «Бурані». Ото мені й закортіло подивитися.

— Я радий. Нарешті.

Жулі знову притиснулася до мене.

— Я не збрехала про одну річ.

— Цікаво знати, що це за річ.

Намацавши мою руку, вщипнула її — на докір. І перейшла на шепіт:

— У всякому разі ти не підеш додому в таку негоду. Мені одній страшно, коли б’ють громи.

— Мені теж. Сказано — зроблено.

Далі наша розмова провадилася без слів. Жулі взяла мене за руку й повела нагору. Ми підійшли до дверей кімнати, де я три дні тому зробив трус. Завагавшись, Жулі ніяково, з відтінком глузування над собою, глянула на мене.

— Пам’ятаєш, що я сказала тобі в неділю?

— Під твоїми чарами я вже давно забув усіх дівчат, з якими…

Вона опустила очі.