Імператор повені - Володимир Львович Єшкілєв
«Як я вас всіх ненавиджу…» — зітхнув Пйотр.
«Переселяйся».
«Куди? Ви ж, волоцюги, усюди живете…»
«У Гадохху, наприклад. Там вже точно нікого з нас не зустрінеш».
Шун'яту пересмикнуло. Він підвівся, забрязкали ключі.
«Чекай, — зупинила його Сапфіра, — я ж тебе ще не познайомила з новим Витискувачем».
«А що, я його не бачу? — огризнувся невдаха. — Такий самий, як і всі попередні. Нічого не тямить в Особливій Обороні, маску носити не вміє, сопе як простуджений кобольд, а ще хоче попити водички з Потоку Хореф і після всіх пригод переселитись у Вічну Візантію».
«Послухай-но, чоловіче, — втрутився до розмови Анемподест, якого за живе зачепило порівняння з якоюсь недужою істотою. — Я може й не тямлю нічого у вашій обложній стратегії, але ні потоків, ні візантій не виборюю. Я лише йду молитися про спасіння своєї грішної душі до Святого Божого граду Єрусалиму».
Пйотр уважно подивився на Анемподеста непорушними глипалами, промурмотів щось невиразне і, як здалося прочанинові, примирливе. Потому він заходився відчиняти замки на залізних дверях. Робив він це майже з насолодою, ретельно відраховуючи ключі фунтової зв'язки, прислуховуючись до клацання замикаючої механіки. Після всіх потрібних обертів та натискань двері безгучно втопилися у стіні і з жовтуватого простору за ними на прочанина дихнуло теплим сухим повітрям. Це повітря пахло терниною, корицею, перетертою м'ятою і послідом ящірок. Анемподестові пригадалися серпневі ночі у Михайлівському монастирі, щовечірній подих степового вітру, котрий навіював гріховні думки, заважав спати і молитися.
«Де ти сховав Ґлобусового заповіта?» — спитала ключаря Сапфіра.
«Я не ховав, — заперечив Гімнософіст. — Він там, де зберігаються всі заповіти Обраних Хорефа від часів падіння Оста-Йезда. У сап'яновій теці Semata Lygra[51] у четвертому кабінеті архівного відділка Destinata[52]. Ти можеш хоч зараз пройти туди і зняти для себе копію у встановленому порядку. Там є папір і чорнило».
«Добре, — одразу погодилась дівчина. — Тоді я лишаю Витискувача на тебе. Маєш ознайомити його з історією Особливої Оборони. Зустрінемося за годину біля опудала василіска».
Вона щезла за дверима. Луна від швидких кроків Марципанової Акробатки прокотилася через передпокій і згасла.
«Легковажна панянка Дефлорація!.. — розтягся у відразливій посмішці ключар. — Невже вона справді думає, що триста років такої історії можна розповісти за якусь там годину?.. Тут цілого тижня не стане…»
«Ми не маємо стільки часу, добродію, — зауважив Анемподест. — Ми поклялися на Вбивчому Написі, що за добу повернемося до Райдужної Гори».
«Встигнете», — впевнив прочанина невдатливий рятівник Еврідіки і жестом запропонував прочанинові увійти до Музею.
Пройшовши крізь двері, Анемподест потрапив на ґвинтові сходи. Він двічі вдарився потилицею, поки не призвичаївся до економного маршу чавунної спіралі. Пйотр тупотів попереду, бурмочучи, наче молитву:
«… Ми всі тут чужі. Нащо ми сюди прийшли, хто нас кликав? Звідки йдемо ми? Куди? Чому кожне з місць визначено як „не наше“? Нас ніхто не чекає, ми всім остогидли, всі хочуть бачити замість нас щось інше. Невідомо що, лише б тільки інше… Ми небажані гості, через нашу небажаність ми стаємо лише собою, порожнечею, місцем від'ємності, але вперто ображаємось на безпритульність… Чужинці… Сліпі кошенята… Гадохха? Ви лякаєте мене Гадоххою? Ха! Чим ваша Опадла краща за Гадохху? Чим одна назва порожнечі краща за іншу? Що ви витискуєте? Порожнечу… Що приходить замість неї? Порожнеча в іншій масці, в іншій назві та іншій мові, і ми знову непрохані гості, чужинці, зайди. Витискувачі нічого в нікуди…»
Балакучий ключар вивів Анемподеста у темний прохід і раптом зупинився, витяг з кишені і запалив від кресала свічку. Її світло виокремило з мороку мармурову плиту, приґвинчену до стіни коридору. Гімнософіст обмахнув з пам'ятки павутиння.
«Подивися, чужинче, на цей скалок бундючних часів, на цей витвір батьків-засновників безглуздого Карнавалу… Тобі добре видно? Ти можеш прочитати цей напис? Ні? Я тобі перекладу… Послухай, що тут було вирізьблено, на цій стелі, триста двадцять п'ять років тому священною мовою Вічної Візантії:
Карнавал — перевернений світ.
Карнавал не знає розбіжностей між акторами
і глядачами. В Карнавалі всі учасники активні.
Закони, заборони, обмеження, ієрархії і пов'язані
з ними страх, пієтет, етикет на час Карнавалу
втрачають своє значення.
Карнавал єднає, примножує, лучить священне
з буденним, високе з низьким, велике
з малим, добро із звичайним злом…
І таке інше… Ти розумієш, чужинче, що тут написано? Тобі не смішно? Якби хтось тепер, через триста років безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то що б вони зробили з ним? Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів!»
