Імператор повені - Володимир Львович Єшкілєв
Коли вони проминули арку, дівчина повідомила:
«Твоя маска називається „Термінатор“, а моя — „Дефлорація“. Якщо нас будуть кликати цими назвиськами, не дивуйся».
«Ці маски невипадкові?»
«Забудь про випадковість. Вона заповіла нас Зумовленості».
Анемподест помацав стиснутий машкарою ніс і прошепотів:
«Тромб Зумовленості».
«Що?»
«Тільки цитата».
Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та архітравів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо ґранітних рюмерів, алебастрові ґобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні ґемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадаїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами бань, шпилів та флюґерних кампанел; порцелянові ґалери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових ґалеонів вистромлювались з ростальних апсид і розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові ґорґули та залізні скорпіони. Вирізьблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скіпетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він сприйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї.
Перед фасадами палаців були насаджені ялинки й невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин обвивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та ґранітні створіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами.
Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті, або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках.
«Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!..» — повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фігурантами, а прочанин з кожним кроком все вдаліше копіював її привітальні вправи.
Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної — а радше подвійної — статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбурченими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблеподібної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців.
«Славетний Катарактний Театр, — показала на куполясту споруду Сапфіра. — Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю».
«А що вона там робить?»
«Вона теж грає у „Мнемозаврі“».
«Кого?»
«Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Маґалу Фрай… Кожну жінку, котра танцює в обложеному ворогами Місті. Ми беремо сюжети для „Мнемозавра“ з репертуару чотирьох світів».
Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажі й вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці.
«Що це за табір?»
«Це — Карнавал».
Прочанина пересмикнуло від образи. Не для того він тут, щоби вислуховувати невдалі жарти. Помітивши його ґримасу, Марципанова Акробатка підтвердила:
«Так. Ті, що на возах і під тентами — офіційна частина Карнавалу. Як і встановлено від початку Сущого — на Ринковій Площі, у центрі міста».
«Але ж вони сплять».
«Карнавал триває вже триста років. Не можна ж безугавно веселитися три століття. Люди все ж таки».
«Карнавал триває задля Карнавалу?»
«Не зовсім».
«А нащо?»
«Для витіснення Абсолютного Зла злом звичайним. Адже Абсолютне Зло — це те, що після Карнавалу».
«?»
«Зараз побачиш Музейну Колекцію і тоді вже все зрозумієш».
«Сподіваюсь», — промимрив Анемподест і ще раз озирнувся на сплячих карнавальників. Тепер він зауважив, що вози дуже старі, розсохлі, майже розвалені, а бруківку Ринкової Площі у кілька шарів вкривають ковдри, подушки і ліжники з козячої повсті. Великі смугасті коти вешталися тим ганчір'ям і хтиво нявкали.
Він задивився на котів і ледве не загубив поводиря. Сапфіра швидким кроком пройшла крізь портик і вже завертала у бічний провулок. Прочанин чимдуж побіг за нею. Обличчя під маскою одразу вкрилося потом. Він наздогнав дівчину перед чорним фасадом споруди, яка нагадувала костьол єзуїтів у Львові, але перевищувала його розмірами принаймні втричі. Над арковим входом вигинався щербатий напис[49]:
Напис дублювався ще кількома абетками, літери яких Анемподест вже бачив на моноліті у Райдужній Горі. Сапфіра потягла за кільце масивні двері й увійшла до Музею. Прочанин рушив слідом, попередньо перехрестившись і поклавши руку на держално кинджала.
Він очікував побачити величну залу, а опинився у маленькій, захаращеній шафами і комодами кімнатці. За масивним столом, що займав третину музейного передпокою, сидів добродій у довгому повстяному жупані і без машкари. Його невиразне, євнухоїдне обличчя було крейдяно-білим, круглі очі поглипували по боках. У піднесених бровах і густих зморшках лоба застиг задавнений переляк. Тільки ніс добродія був видатним: хрящуватим, з нервовими крильцями, які безперервно ворушилися, немов напнуті появою прибульців.
«Познайомся, Витискуваче, це — Пйотр Шун'ята, широко знана
