Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

Тантаніс думав про Ану Хулію, він завжди думав про неї, тоненьку, мов аркуш із біблії, і таку білу-білу.

Зійшли з тротуару. Люди стояли довкола того місця, де вночі вбили вдівця. Плями крові долі, червоні бризки на стіні.

Неподалік чулися голоси членів підготовчого комітету, вони йшли, співаючи, і їхні голоси відлунювали вдалині. То були Кажан, Сатир, Блощиця, Чиряк і делегати-фармацевти — Кудлань Рамос і Базіка Мансіо, що кинули були якір у пивниці «Сім морів», але не через втому чи пиво, а через двох служниць, солодких, мов цукерочки.

Під покрівцем, о капітане…

Під покрівцем, о капітане,

Канікули, свято чи демонстрація? Все разом. Канікули — бо свято. Студентський карнавал, що давно перетворився на демонстрацію в день скорботної п’ятниці, карнавал карнавалів, гіркий, бунтівний, злий, богохульний. Карнавал масок, виклик усім і всьому: злочинові, фанатизмові, варварству, де слово стає гільйотиною, вираз обличчя — гримасою беззахисного, який жартує, не маючи іншої зброї, студентський сміх — лютим реготом. Геть тоги, уніформи, сурдути, сутани, убори, титули, нагороди! І повний набір лайки. А лайки скорботної п’ятниці схожі па літургії страсної п’ятниці. Кинути в обличчя кожному те, чого той заслуговує. Лютими словами-викриками, злою насмішкою, скрегочучи зубами, плюючись від огиди. І ніяких тобі облудних вивертів, нехай усе сороміцьке вивертається назовні, коли вже секс, то секс до кінця. Карнавал з усією красою зречення, від ходіння навкарачки з нарочито розперезаною вульгарністю аж до розмаїтості апокаліптичних виявів протесту. Канікули й карнавал карнавалів, студентське свято, яке має нагадувати про ту скорботну п’ятницю, коли трамвай правив за катафалк, сонячне сяйво лилося мов кров, страх породив жорстокий сміх в обличчя сильних світу цього, а серце студентової матері було пробито кинджалом горя.

VI

Трояно Монтемайор-і-Гуаль, мокрий від поту, з кривавою смагою на вустах, метався, безтямно марячи, в жару.

Ледь виднілися меблі в затіненій кімнаті. Розкішне ліжко, китайські ширми, дороге кришталеве дзеркало з позолотою. Всі малярійники світу розмовляють однією мовою — початками або кінцями фраз. А його хтось слухав. Нерухома тінь у головах ліжка. «Розбудити?.. Навіщо? Щоб поставити термометра… Краще не треба…» А він говорив і говорив у маренні:

— Шкіряні черевики… так… ні… так… виставив свої ріжки… череп… язикатий, метушливий… свої ріжки… йому все жарти… рожево-золотисті одвірки, словесні змагання, гвинти, оплески… — Коротка пауза і знов: —…Дресирую вчені мізки… нікотинові зубці… квітучі сади… перець, часник, кручені паничі… соски… кінчики синіх коралів… каменюка… лампочка… скляні друзки… золота вулиця з чорним…

Трояно підвів голову, скинув ковдру, хапаючи ротом повітря. Тінь, що виявилася жінкою, заворушилася, щоб укрити його. Так недалеко й до запалення легенів. Та ще при такій лихоманці. Он як його трусить. Холод уривав його тарабарщину. Клацаючи зубами, він насилу вимовляв незрозумілі уривки фраз:

— Золота вулиця з чорніш… прикрашені квітами… велетки… розпечені кліщі… розвіюються мрії… кривляка… дурощі… кривля… дурощі… ні, ні, ні… переконлива, через стегна… винагородити себе… облизується мурахоїд, бачачи мурашник на лобику… тимчасова втрата свідомості… ні, ні, ні… непереконливо… жести… фігурні ринви… ні, ні, ні… він не з тих, що веде рахунки за місяцем… він не з календарної секти…

Прийшов на мить до тями. Розплющив бездумні очі й, перше ніж йому поставили термометра, заснув і плів далі:

— Запах її волосся… мигдалева олія… запах вапна… побіленої вапном стіни… не мати іншого ліжка… триматись на ногах… вертикальне ліжко… пюпітр… коливання маятника… тіла вночі… вночі дзвонив дзвіночок… пам’ятаєш?

І знову помалу приходила свідомість. Він бачив себе на висячому містку через скляну річку. Розплющив очі. Подумав, що помаранча кругла. А його поклали в квадратну помаранчу… Ні, це кімната помаранчевого кольору. Обік ліжка — його сестра Габрієла, вона намагається витерти йому піт з лоба й скронь маленьким рушничком, кажучи при цьому:

— Ти марив. Стільки набалакав… але нічого не можна було розібрати… — Хоча її недвозначна усмішка показувала, що вона зрозуміла геть усе.

Трояно похмуро відіпхнув її.

— Шпигунка — ось ти хто!

— Оце мені така дяка за те, що я висиджую отут, доглядаючи тебе?

— Що я говорив?

Габрієла вже мало не почала була викладати все, що зрозуміла з його слів. Про якусь не вельми цнотливу знайому, про більш ніж жартівливі розмови. Про скандал. Якби вона й мала який сумнів стосовно почутого, то його наперед розвіяли такі поетичні рядки, знайдені колись серед паперів Трояно, котрий писав вірші:

Святому — німб, а королю — корона,

А нам з тобою дано шанувати

Природи неухильної закони,

Тож ми обоє і не винуваті.

Отак і сталось — зле воно чи гоже? —

Що рано або пізно мало статись…

Минуле відвернути з нас ніхто не може, —

Тепер одне зосталось — сподіватись.

Габрієла мала безумовний авторитет серед жіноцтва в домі й тримала в руках усі віжки, бо донья Софія, її матуся, була несерйозна, сестра Ана Хулія — романтична й тонкосльоза, а меншенька сестричка — недоумкувата. Отож, вчасно зупинившись, вона відповіла, дивлячись просто в очі Трояно:

— Говорив усі ті дурниці, яких тебе навчив той суб’єкт, що липне до Ани Хулії.

— Різник?

— А ти з ним приятелюєш, знаючи його походження.

— Приятелюю, приятелюю… Адже ти добре знаєш, що це мій товариш по університету, товариш по навчанню.

— Чудово в тебе все виходить!

— А чого ти не поговориш з Аною Хулією?

— Поговори з нею сам, адже ти єдиний чоловік у домі.

— Не можу, Грело…

— Чому не можеш? — У голосі Габрієли забриніли тверді нотки. — Це твій прямий обов’язок.

— Не можу. Він мій товариш, разом вчимося, майже завжди ходимо вдвох, і, крім усього, — тільки це велика таємниця, — представляємо юридичний факультет у підготовчому комітеті.

— І ти, будучи членом комітету, дозволиш, щоб дядька Рамона провезли через усе місто на возі «Жахи християнства»?

— Звідки ти про це знаєш?

— Пташка на хвості принесла.

— Яка там пташка! Це Різник вибовкав Ані Хулії. І хто його просив розпускати язика. Це вже надуживання довірою — не тримати в таємниці того, що обговорюється в комітеті. Та найгірше буде, якщо звинуватять у цьому мене, а я не зможу заявити, що це вчинив Рікардо Тантаніс, на прізвисько Різник, бо це означало б визнати його близькі стосунки з моєю сестрою.

— Гаразд, тоді не зчиняй скандалу через другорядні речі.

— Другорядні — для