Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

class="p1">Пішовши з телеграфу і глузуючи з того, що йому платили надвишку за материнство, Рок Самюель почав гендлювати погашеними поштовими марками. Він завжди бліднув і в нього тремтіли руки, коли хтось запитував його про вбитого студента. Але згодом, збагнувши, — кому-кому, а йому це вже було добре відомо, — що смерть дає неабиякий зиск, що мертві — то добра комерція: на живих не заробиш, а на мертвих завжди можна заробити, — він узявся за ввіз якоїсь англійської травки, — не тієї, що її висівають на гольфових майданчиках, а такої собі християнської травки, дрібненької, вічнозеленої, — голубої мрії любителів могильних палісадників, — а також особливих сортів конюшини та японських кущів, мініатюрних, із примхливими формами.

Таємне засідання підготовчого комітету великодніх канікул почалося в «Покитуті», цьому вельми стратегічному місці, за столом, заставленим чарками з «байстрюком», горнятками сиру й склянками мінеральної та солодкої води.

Це перше засідання відбулося на цвинтарі на прохання студентів-медиків, які не хотіли надто далеко відходити від засипаних землею великих досягнень своїх учителів.

Як повноважні делегати від студентів-юристів були присутні язикаті Трояно Монтемайор, Різник Тантаніс і Кажан; від медиків — не менш повноважні та язикаті Блощиця й Чиряк. Не з’явилася тільки делегація від фармацевтів, і десь загубився один делегат від медиків.

— Ці слиняві фармацевти такі тупоголові, що не відразу нас тут і знайдуть, — зауважив Блощиця, головатий, нервовий студент із зеленими очима на білому рум’яному обличчі.

— Тюхтії! Але ж ми не можемо без них починати, — поскаржився Кажан, — адже Сатир — фармацевт.

— Хвилиночку, людонькі добрі, дозвольте сказати, Сатир — студент медицини, — вніс поправку Блощиця.

— Однаково засідання починати не можна, — правив своєї Кажан, косоокий, головатий, по-півнячому задерикуватий, з пасмом волосся на лобі, — бо Сатир відповідає за виготовлення опудал, що їхатимуть на возах. Він має сьогодні показати ескізи.

— Ото ще мені художник: хоч їж, хоч дивись, — голосно мовив Чиряк, який завжди намагався говорити образно.

— Щодо «їж», — озвався з порога Сатир, — то я навряд чи згоджуся тобі на харч, що ж до «дивись», то ось мій зад — надивляйся скільки хочеш.

Сатир, високий, білявий, з набряклими повіками й артистичними жестами, скидався більше на представника богеми, аніж на майбутнього аптекаря, чи то пак лікаря. Діставши з папки аркуш паперу, він розгорнув його. То був проект воза під назвою «Жахи християнства».

— Прекрасно, за це варто випити, — запропонував Блощиця, і всі, крім Чиряка, дієтика в розквіті літ, піднесли чарки «байстрюка» та кухлі пива. Коли стихло булькання спиртного в горлянках, Сатир показав їм ще один проект воза — для «Пащ».

— Чудово! Чудово! — вигукнув Кажан, плещучи в долоні.

Проект схвалили всі, крім Чиряка. Той провів рукою по обличчю — лобі, очах, носі аж до кадика, як він це завжди робив, коли хотів сказати щось важливе, — й вирік:

— Щось я не бачу тут анатомії…

— До дідька анатомію! — озвався Трояне Монтемайор. — Ідеться не про анатомію, а про фізіологію пащі державного чиновника, пожирача національного бюджету.

— А про все інше — байдуже, Чиряче, — миротворчо втрутився Блощиця, — отакі пащі на возі — то чисті символи. Хто там буде придивлятись до анатомії.

Чирякове заперечення потонуло в хорі голосів, які схвалювали проекти двох перших возів під назвами «Жахи християнства» і «Пащі».

Манекени, що стояли на возі «Жахи християнства» й уособлювали ці жахи, були мов живі. Один з них зображав місцевого латифундиста.

Трояно Монтемайор і Різник Тантаніс перезирнулися.

У латифундиста було таке знайоме обличчя, він був так схожий на близьку їм особу, що помилки не могло бути. Ескіз не міг залишити їх байдужими. Тройо — тому, що то було обличчя його дядька, Рамона Монтемайора-і-Гуаля, відомого своїм жорстоким ставленням до пеонів з його помість і маєтків, де практикувалися ув’язнення в карцерах та інші засоби покарання, вигадані якимсь кухарем-метисом, а також зловживанням правом першої ночі. А Тантаніса — тому, що він був близький приятель Трояно Монтемайора, та ще й закоханий у Ану Хулію, худеньку, з білою-пребілою шкірою, сестру останнього, хоч в анемічній і делікатній статурі дівчини, схожої на аркуш з біблії, не було на що дивитися — в противагу її матусі, гладкезній, мов свиня, а колись такій самій шпичці, як нині кістякувата Ана Хулія.

— А ці аптечні затикачки так і не прийшли, — зауважив Блощиця. — Цікаво, що з ними сталося: може, не знають, що ми тут?

— Що з ними сталося? — перепитав, підводячи голову, Сатир, котрий саме ретушував один із своїх ескізів тонко заструганим жовтим олівцем. — Сіли на мілину в «Семи морях» і жлуктять пиво.

— Коли так, — озвався Чиряк, — то вони вже понабиралися по зав’язку. — Він говорив, ніби всмоктував у себе слова. Потому склав довгу, схожу на циркульну ніжку, руку у вигляді геометричної фігури, пошкріб нею потилицю і стиха засміявся, а якщо точніше, то бризнув слиною і зблиснув зубом у золотій коронці.

— Треба піти подивитися, чи вони й досі в «Семи морях, — запропонував Блощиця і, випередивши інших, вихопив малюнки з Сатирових рук.

— Призначмо комісію? — спитав Різник, викликавши своєю пропозицією загальний сміх.

— Призначмо! Призначмо! — весело загорлали всі.

— Але передовсім треба замовити ще по ковтку… — почувся хриплий голос Сатира, що ладний був ще не раз повторити порцію «байстрюка» й пива за рахунок фондів підготовчого комітету.

— Призначається комісія в складі Чиряка й Блощиці, яка ipso facto — тобто як така — має відвідати «Сім морів», щоб перевірити, в якому стані проспиртування — відповідно до зоологічної шкали — перебувають колеги-фармацевти, і, якщо вони ще здатні вбирати в себе рідину й не зганьбили шляхетного звання брата-кнура, запросити їх переміститися на відповідну дистанцію, щоб виконати акт присутності на першому засіданні підготовчого комітету.

Голос Кажана потонув у гармидері, який зчинили присутні, посхоплювавшись на рівні, перекидаючи стільці, попільнички, плювальниці, щоб ухопити з таці склянки з пивом та чарки з «байстрюком» — фірмовим напоєм «Покитута», цим розрадником, що ніжно затікає в нутрощі і вдаряє в голову ipso tacto — тобто тільки-но торкнешся чарки. Це наочно доводило заціпеніння двох родичів, котрі задля більшої врочистості були взули черевики, щоб віднести свого небіжчика на цвинтар. Вони несли його тільки вдвох та ще й здалеку, а тепер «плакали ногами», бо з натертих черевиками пухирів текла сукровиця. Вони прийшли тільки вдвох, навіть без вінків. І тепер сиділи один проти одного. Чемність була їм ні до чого, її цілком заступила байдужість. Вони не дивились один на одного, не розмовляли. Тільки пильнували, щоб достеменно повторювати жести; підіймати чарку й пити. Другий наслідував усе, що робив перший,