Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Є в усіх комісіях. Ну, я пішов, тобі потрібний спокій.

— А хто ще в комісії возів? Мене цікавить справа з моїм дядьком.

— Я, Сатир, Тютюн, Мурло, Хам…

— І Сатир наполягає, щоб провезти дядька Рамона?

— Наполягає.

— А інші? Ти говорив з ними?

— Ні. В мене інший план. Завтра тобі розповім.

Десь далеко почувся голос Ани Хулії. Голос і сміх.

Вона щойно прийшла з вулиці. Роздавала покупки сестрам, що з цікавістю й нетерпінням зазирали в сумку. Панчохи, парфуми, пудра, цукерки й один секрет, що відразу перестав бути секретом через форму коробки: краватка.

— Для хворого? — спитала Грела.

— Так, — відповіла Ана Хулія трохи збентежено; в неї був інший намір — подарувати краватку Рікардо, щоб легше було його просити за дядька. Вона швидко й розумно вийшла зі становища.

— Ця для Трояно, але я б хотіла почути думку Рікардо. Хоч хай там що говорять, а ми, жінки, краще вміємо вибирати краватки, ніж чоловіки.

— І через це їм надано право голосу? — спитав хворий.

Чи зрозумів Рікардо, що Хулія, питаючи про його думку, давала знати, що купила краватку для нього і тільки сестри, які її перестріли, коли вона прийшла з вулиці, вчинивши таку сувору митну перевірку, змусили її заявити, ніби краватку призначено братові?

VII

— А хіба ти сам не заперечував, щоб ми виставляли Іуду? — прогугнявив старий Тантаніс, коли йому набридли синові нагадування.

— Скоро Великдень, тату, — згадував той уже кілька разів, — а ми ще не кликали того, що виготовляє Іуд.

— Бо так вирішила твоя мати, щоб тобі ж і догодити. Хіба ти сам на початку року не просив нас облишити звичай виставляти Іуду в дверях крамнички, бо ти, мовляв, от-от кінчаєш свою юридичну науку, вважай, уже адвокат і товариші з тебе кепкують?

— Одне слово, нам це вже не личить, — урвала гугнявого батька мати, яка гладила чорного кота, сидячи в кріслі-гойдалці проти вікна в промінні призахідного сонця.

— Тільки через це ми й не домовлялися з майстром, що виготовляє нам щороку Іуд, — докінчив батько.

— Не домовлялись, але він уже двічі приходив питати: виготовляти чи не виготовляти Іуду, — зауважила мати.

— А тепер Рікардо хоче, щоб ми замовили опудало й виставили в дверях магазину. От і зрозумій цих дітей. Сьогодні одне, а завтра інше. — І після короткої паузи, — поки витягав носовика й ладнався чхнути, але так і не чхнув, — старий додав, звертаючись до сина: — Ти зробиш мамі велику радість. Вона дуже жалкувала. Правда, ти дуже жалкувала?

— Щоб я жалкувала за Іудою… Та хай він горить у пекельному вогні!

— Але ж я бачив, як ти плакала.

— Плакала?

— Так, плакала за страхопудом, який для тебе, — дарма що це Іуда Іскаріот, — сімейна традиція, що йде від діда-прадіда…

— Не знаю, як пояснити, але справді… та ні, синку, ти не зважай я вже стара і плачу через усяку дрібницю.

— Велика буря в маленькій склянці води, — прогугнявив батько Рікардо. — Хоч твоя мати й заперечує, а сльози вона проливає саме через Іуду. Казала…

— Казала, казала! Не вигадуй, чуєш! Я тільки казала, що ніби щось умерло в домі, й це наганяло на мене сум. Бо в нашому домі, скільки я себе пам’ятаю, — та й до того, як я народилася, — виставляти Іуду в святкову суботу було непорушною традицією. А що ще можна було придумати, живучи в містечку?

— Нюхати повітря в процесіях, — тихо прогугнявив старий.

— Северо! — докірливо мовила мати й вела далі: — Як ми тепер, так і мої діди, батьки, брати, не бувши людьми чванливими, — не могли дозволити собі розкоші виступати павичами в процесіях на день подяки, на стрітення, у вербну неділю.

— Мамо, навіщо ти мені все це пояснюєш? Треба виставити Іуду, то виставимо.

— Та ні, синку, це я не тому, що треба чи не треба. Просто я хотіла пояснити тобі, що колись серед людей не було такої плутанини, як оце тепер. Колись кожна людина, кожна сім’я посідала своє певне місце в суспільстві, кожному було ясно, хто він. і як має поводитися згідно зі своїм станом. Таким людям, як ми, комерсантам, що торгували свинячим м’ясом, салом і нутрощами, — свининою, як тепер кажуть, — випадало зображати Іуду у суботу перед Великоднем.

— Як це зображати Іуду? — не зрозумів студент. — І чому це вам, а не багатим, що в них усього повно, всього вдосталь, котрі, мов той Іуда, щодня цілують Христа, примовляючи: «Хай порятує тебе господь!»?

— Так, саме нам доводилося зображати Іуду. Зараз я тобі поясню, як і чому. В усьому є своє «як» і «чому». Так от: для людської злості завжди потрібний якийсь вихід.

— Запобіжний клапан, — прогугнявив старий, пихкаючи люлькою.

— Хай буде клапан, як каже твій батько. І за цей клапан для найпотаємнішого протесту людей нашого стану і правив Іуда, якого виставляли вбраного завжди якоюсь значною особою: доктором, мером, міністром, багачем — це вже як постановлять того року. І цей будиночок, синку, чинив отаку собі невеличку помсту. Тому мені й стало сумно, що занепадає традиція, що цієї великодної суботи Іуда не стоятиме на дверях будинку Тантаніса-Сімоборіо, ти ж бо знаєш, що за твоїм сеньйором батьком ми пишемось Тантанісами, а за мною — Сімборіо.

— Не занепаде, мамо. Треба тільки швидше покликати того майстра, котрий нам щороку виготовляє його, якомога швидше.

— Так, так, я зараз же по нього й пошлю. Йому теж було дуже прикро чути, що цього року не доведеться робити опудала.

— Нехай прийде, я з ним поговорю.

— Навіщо? Йому буде зроблено замовлення, як і щороку, і він його виконає, — тобі нема чого турбуватися, синку.

— Ні, мамо, я хочу з ним поговорити особисто.

— Рікардо хоче, — прогугнявив батько, — щоб Іуда був схожий на котрогось із його професорів, я вже здогадався. На взірець отих манекенів, що їх провозять на демонстрацію.

— А оце вже ні! — запротестувала мати. — Ніколи! Ні в якому разі! Наш Іуда має бути вбраний багачем і схожий на всіх, але ні на кого зокрема. У подобі професора він би втратив привабливість і завдавав би особистої образи.

— Є речі, що мають велике значення для мого тата, — засміявся Рікардо, — і які ти теж береш близько до серця. От я й подумав собі, що ми засмутимо передмістя, якщо не виставимо Іуди, і що з мого боку це буде просто боягузтво.

— Мені подобається, що ти це розумієш, синку, — мовив батько, опустивши голову, але, відразу ж піднявши її, повів далі: — З мого боку негарно