Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

Тантаніс! Не прізвище, а бомкання дзвона, — з гіркотою повторив подумки Рікардо. — Тантаніс-і-Сімборіо — коли ще додати й материне прізвище. Тантаніс-і-Сімборіо — щоб був повний комплект. Тантаніс-і-Сімборіо, як казав церковний паламар при світлі великих і маленьких свічок, голубих і духмяних олійних лампадок в часи далекого дитинства Рікардо, а згодом і в юнацькі роки, коли він не раз діставав ляпаси в обличчя, коли його хрестили всією п’ятірнею… Тіні минулого тягнуться вервечкою, вони роздирають одна одну пазурами жорстокої уяви… Герби, геральдичні знаки, скульптури з бронзи й мармуру, надгробки, гієни порожнього мороку, архангели, озброєні мечами у вигляді загзагуватих блискавок…

Майстер Іуд — чоловік із вишуканими манерами, який ніби увесь час напахчує себе парфумами з пляшки — подякував Рікардо поглядом за допомогу, — що той примусив старих заплатити дещо більше за його роботу художника й ремісника, — поглядом ангельським і водночас відданим, з якого Рікардо зрозумів, що від цієї миті він цілком може покластися на нього в своїх планах підмінити на возі дядька Рамона яким-небудь Іудою.

Обнявши й поцілувавши батьків, здивованих цими нечастими в їхнього сина виявами любові, Рікадро вистрибом подався до своєї кімнати. Він ладен був тепер цілувати не тільки батьків, а й осоружні кодекси, які читав, колони, стіни й усе довкола — адже його план відкривав йому дорогу до серця Ани Хулії, розчиняв навстіж двері будинку Монтемайорів-і-Гуалів, а також завойовував повагу й гарне ставлення до нього людей, для котрих не важить ніхто і ніщо, крім їхньої родини, їхньої власності, їхніх вчинків, їхніх інтересів… Він нетерпляче підганяв час: цього полудня в нього має бути незвичайне побачення за містом; весело стрибаючи, — на одній нозі, на двох, на двох, на одній, — мчав повз перекинуті стільці, іще безлисті трояндові кущі, клітки, що похитувались як маятники, повз дворових псів на ланцюгах і папуг, що висіли головою вниз на жердочках, повз сліди копит і чобіт з острогами. Отож, весело стрибаючи, Рікардо врешті дістався до своєї кімнати, до свого крісла, до робочого столу, де на нього чекав розгорнутий том «Філософії права». Однак читати його не було сили. Поглянув на стосик чистого паперу. Мав написати статтю про Ганді, про непротивлення злу насильством. Але й писати не мав сили. Хіба встромити пальці в чорнильницю на столі, у цей колодязь чорної рідини, а потім у вуха, зобразивши того закоханого з казки, який на знак жалоби пофарбував вуха чорним. Або ще простіше — намалювати собі вуса. Йолоп. Однак конче потрібно чимось зайнятись. Тому, в кого чорні-пречорні вуса, жартома дають промокашку, щоб, мовляв, вимокав їх, а в кого руді, мідно-червоні, — тому пропонують туалетний папір… Малесенький хробачок випав із стосу старих папок. Рікардо розчавив його прес-пап’є. Та він був не один. Звідти їх повзли сотні. Довелося і їх душити цим шматком іскристого, мов сонце, гірського кришталю. Але хіба можна подушити всіх. Ціле військо книжкових хробаків повзло по його пальцях, руках, передпліччях, вкривало йому обличчя, ніс, очі, голову. Він не бачив їх, але відчував. Злякано викинув папки в кошик для паперу, і тоді хробаки посунули по підлозі, черевиках, шкарпетках, штанях. А що як вони заїдять мене на смерть, як це було з усіма зрадниками? Він підступив до уявного Цезаря й змахнув рукою, ніби вгороджуючи тому кинджал у спину. Рука вдарилась об деко гітари. Брринь, — озвалися струни. Потім підступив до уявного Ісуса й нахилився, щоб поцілувати його ноги. Уста наткнулись на фотографію Ани Хулії… «Богові богове, а кесарю кесареве!» — пишномовно проказав він, вишкірившись на «Історію в двадцяти тисячах знаменитих фраз», том якої стримів перед очима. Ана Хулія… Кохання? Нема кохання без інтересу. Ана Хулія — приманка для золотої рибки з чванькуватого суспільства, крам для клієнтури високого польоту… Іуда повісився не через докори сумління, не через те, що продав Учителя, а через те, що продав його так дешево, і Марк Брут теж наклав на тебе руки… Але ж він не єврей і не римлянин, і всі оті побрехеньки про євреїв і римлян — тільки пожива для маскараду під час процесій і відправ страсного тижня. Так само і для демонстрації, до якої ставилися серйозно хіба що ті, котрих це безпосередньо зачіпало, — урядовці, священики та його майбутні родичі високого стану, якщо на возі проїде дядько-лиходій.

Одне вікно його кімнати виходило в сад і городець при ньому. Салат-латук і троянди. Чому салат не може бути великими зеленими трояндами, а троянди — маленьким духмяним салатом? Але не це, певно, не це займало його цієї миті. Він бачив з вікна: сад і город не вражали красою, хоч на них багато було затрачено коштів. Відчуття гарного при спогляданні саду, як витвору мистецтва, псував город, ота потворна капуста. Людей його стану, думав він, зовсім не бентежить мішанина мистецьких і утилітарних цінностей. А от у домі Ани Хулії, тут же з утіхою подумав він, квіти й дерева на насипах попід стінами центрального патіо — справжній сад, без домішку городини.

Він не міг прогнати якийсь невиразний неспокій, що вічно жив у ньому, якусь відразу до всього, що його оточувало вдома. Натомість обожнював, по-рабському сприймав спосіб життя, думання, почування родини Ани Хулії. Він супроводжував її до церкви, вклякав біля неї на молитовній підставці, призначеній скоріше для жінок, як більш побожних істот, і, приплющуючи очі, стулюючи руки, силкувався увірувати, сп’янілий від якоїсь ним самим вигаданої нереальності, огорнутий ладановим духом, який, проте, не заважав йому вдихати запах вологої шкіри Ани Хулії.

— Вас питають, — мовив голос із дверей. — Там до вас прийшов хлопець.

— Хто саме?

— Та він часто сюди ходить, тільки я не знаю, як його звуть. Хочете, я його покличу сюди. Чи, може, впустити до вітальні?

— Скажи, хай іде до моєї кімнати.

— Я так і скажу. Нехай іде до вашої кімнати.

От що значить жити в хамських умовах. Хіба це служниці? О господи, хіба це служниці? І де тільки мама вишукує таких гидких та хамлуватих?

— Я з твого дозволу прийшов, — мовив Альфонсо Гантес, заходячи з оберемком книжок і паперів, — щоб поговорити про журнал «Ревіста»[5]. Ось його остаточний формат. Як, на твою думку? Мені здається, непогано, в такому вигляді його можна випускати. Зручний формат, пристойний обсяг, і зовсім не дорогий. Але, май на увазі, перший номер або й перші два доведеться фінансувати нам самим. А згодом «Ревіста» покриє витрати коштами від передплати й