Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

Ана Хулія, стоячи за огорожею з укритих іржавого лускою прутів і завитків, витягла підборіддя і стисла ротик у цяточку, та коли він наблизив губи, відхилилася, заливчасто розсміявшись.

— Злючка…

— Це ви, сеньйоре, злий, якщо задумали виставляти дядька Рамона на возі.

— Я вже тобі казав…

— Я вже вам казав, карамба!

— Гаразд, я вже вам казав, що в мене є план і що дон Рамон не фігуруватиме в «Жахах християнства».

— І в чому полягає цей план?

— Єдине, що я тобі скажу…

— Вам скажу!

— …вам скажу, що план не провалиться, а більше нічого не можу розголошувати.

— Дякую за довіру.

— Це не недовіра, — мовив він, зробивши спробу впіймати її крізь огорожу, та вона легко ухилилася. — То ви для цього мене покликали аж сюди?

— Дякуйте й за це. Одна хвилина з вами може обернутися для мене вічним пеклом. Це гріх, великий гріх. Адже я саме говію, готуюся до причастя. Але що це для вас важить? Безвірник. Якби ви мене справді кохали, то розповіли б про свій план.

— Щоб ви пішли й виклали його своєму сповідальникові.

— Хі-хі-хі, — засміялася Ана Хулія. — Хоч буде що викласти. Облиште свої повчання. Але ж ви такий недобрий, що, я певна, так і підете, не розповівши мені про свій план.

— За поцілунок.

— Я не можу вас поцілувати, бо говію.

— Хронометрований поцілунок.

— То для цього вам служить стрілка, що стрибає на вашому годиннику?

— І для того, щоб провадити хронометраж у гімнастичному залі та на заняттях з атлетики на стадіоні. Хронометрований поцілунок, час на дистанцію в сто метрів…

— Як це на сто метрів? Ви хочете сказати, я така губата, що можу цілуватися на такій відстані?

— Я хочу сказати, що поцілунок триватиме стільки часу, скільки потрібно, щоб пробігти сто метрів.

— Хвилину й кілька секунд.

Ана Хулія далася Рікардо впіймати її через огорожу. Так вони й завмерли — вона в його обіймах, він у її зіницях. Рікардо відчув трепет її грудей. Її подих. Якийсь комар пробудив їх із забуття.

— І коли ти кінчаєш говіти?

— За п’ять днів.

— А мені нічого не сказала.

— Не могла. Вчора, коли ти був у нас, я хотіла покласти в коробку з краваткою записку, сповістити тебе, що починаю говіти, щоб підготуватись до причастя. Зі мною говіє і Флювія.

— До речі, скажи Флювії, що в неї до нестями закоханий один студент.

— Хто? Знову таємниця? Не розумію, навіщо тримати в такій таємниці план викра…

— О, ти вже вибовкуєш, краще б я був не розкривав тобі, в чому полягає мій план…

— …твій хитромудрий план викрадення з воза опудала, що зображає дядька Рамона.

— Але ж про це не слід говорити ані слова жодній живій душі.

— Адже я кажу тільки тобі.

— Навіть мені. Якщо зможу, то викраду,

— Хотіти — це могти.

— Не завжди. Якщо зможу, то викраду. Проте мені потрібний помічник.

— Бери того, що закохався у Флювію. Невже він гадає, що Флювія буде прихильна до нього, якщо провезуть опудало дядька Рамона?

— Це називається шантажем.

— А як називати хронометрований поцілунок?

— До того ж на закоханого у Флювію годі розраховувати. Йому взагалі не до вподоби демонстрація, він її не схвалює. Бере участь, іде разом з усіма, але не ворухне й пальцем.

— Я його знаю?

— Так. Це той хлопчина в окулярах, що підійшов погомоніти зі мною і який мені саме був потрібен тоді, пам’ятаєш, біля дверей бібліотеки, що навпроти інституту? Я мав узяти в нього…

— A-а, так-так, журнал — тільки не мод, — як ти сказав мені, а якийсь інший.

— «Ревіста де Оксіденте»[6].

— А чому він так ставиться до демонстрації? Чим вона йому не подобається? Це не зовсім добре, бо Флювія — затята «демонстрантка», захоплюється всім, що стосується демонстрації, купує й вивчає напам’ять «І не введи нас у спокусу…», ходить на всякі збори та маніфестації, дискутує з мамою, з братом.

— Він вважає, — кожен, зрештою, має право на свою власну думку, — ніби студентське свято обертає на жарт те, що зовсім не жарт, що воно виставляє суспільних лиходіїв, жорстоких тварюк, які правлять народом, у вигляді кумедних карнавальних постатей.

— Він за серйозну демонстрацію?

— Ні. Він — за французьку революцію… Маленька французька революція — ось його ідеал.

— Яка дикість! Одна черниця, що буває з нами під час говіння, — француженка. Вона розповідала нам, щó то була за революція. Каже, зовсім недавно в Парижі розкопано підземелля, в якому знайдено сто шістдесят три черепи священиків. Краще вже демонстрація. І душу відведуть, і ніхто не постраждає. Хай уже сміються зі священиків, але не вбивають їх, хай народ потішиться з критики уряду, хай розважається, милуючись розмальованими опудалами у барвистому лахмітті.

— Саме цього й не схвалює Альфонсо Гантес, або Шалений Мурах. Він вважає, що привселюдне викриття під час студентських демонстрацій наших виразок, наших злигоднів, нашого варварства, нашої ганьби повинно супроводжуватися конкретними діями.

— Але що ще можна придумати, коли й так усі п’яніють більше, ніж від горілки.

— Він каже, що після скорботної п’ятниці має настати трагічний тиждень. Під процесію людей у балахонах можна замаскувати бойову частину, яка штурмом візьме президентський палац на центральній площі. А потім почнеться ніч святого Варфоломія.

— Оце правильно. Я теж вважаю, що насамперед треба помолитися святим…

— Ха-ха-ха! — зареготав Рікардо, неспроможний стримати напад сміху після такого простодушного зауваження Ани Хулії. — Воно й видно, що черниці не викладають вам історії.

— Якщо про святого Варфоломія не пишеться в житії святих, то чого ти від мене хочеш?

— А повинно писатись, бо вся історія, починаючи від Каїна, — суцільна Варфоломіївська ніч.

— Ось ти мені про неї і розкажеш. Через п’ять днів, коли зайдеш до нас.

— О котрій годині?

— Якщо тобі зручно… але ні, це дуже небезпечно: дядько Рамон може приїхати з маєтку й застати нас удвох.

— А о котрій годині він від’їздить щонайпізніше?

— Він не дотримується певної години.

Рікардо витяг стулені губи, спонукаючи її до поцілунку.

Далекі араукарії. Дзвінка тиша. Ящірка. Кроки Ани Хулії на посипаній рінню доріжці. Зелене, з металевим полиском, листя магнолій, що поширюють хвилі аромату й видаються в полудень залитими місячним сяйвом.

Через якийсь час він відняв нахололі руки від лускуватих прутів огорожі. Поміж холодним залізним плетивом ще й досі відчувалася її присутність. Ана Хулія! Він вимовив її ім’я, ніби вона все ще стояла перед ним, ухиляючись від його вуст, від його пальців, від його рук, що шукали… кого? Отака воно істота — жінка. Невловна, мов тінь.