Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— А з яких коштів ми платитимемо? Де взяти молока, коли нема корови?

— З демонстрації. З коштів, зібраних на проведення скорботної демонстрації. Треба відкласти певну суму, а то все піде на той маскарад. І не забувай про статтю. Ти ж бо зголосився написати про Ганді.

— Тільки сядь, старий, не метушись так, заспокойся.

— Не сяду й не заспокоюся. Не можу. То що ти скажеш про формат журналу?

— Мені подобається. Зручний для користування. Але ж був проект більшого журналу на глянсовому папері.

— Це надто дорого. А наш журнал розрахований не на читача заможного стану, а на всіх. Я оце подумав, що нам треба вигадати країну.

— Спершу сядь.

— Не сяду.

— Заспокойся.

— Не заспокоюся… Нам треба вигадати країну. Вигадати, уявити, створити, не користуючись ніякими зразками. Таку країну, щоб не було схожої на неї в світі.

— А якщо ми поговоримо про це після демонстрації?

— Демонстрація! Демонстрація! Хочеш, я тобі щось скажу?

— Не треба. Сядь. І нічого не кажи: знаю твою манеру міркувати, знаю напам’ять, ми вже насперечалися донесхочу. Чи ти сподіваєшся, що я повірю в євангеліє від святого Гантеса на прізвисько Шалений Мурах?

— Тебе журнал не цікавить?

— Ще й як цікавить, тільки навіщо говорити про нього тепер, коли ти кажеш, — принаймні казав минулого разу, — що він вийде після великодніх канікул. Ще маємо час.

— Ні. Напосідає друкарня. Я знайшов гарну друкарню, але вони вимагають матеріали заздалегідь. Журнал нам допоможе створити свою країну. Треба попридумувати пісні. Країна твориться з пісень, а в нас, як бачиш, їх немає. Потрібні пісні, яких немає ніде в світі.

— У нас є поети.

— Поети, музиканти, художники, скульптори, архітектори — всі вони повинні зробити свій внесок у створення нашої країни.

— А ти знаєш, що Тройо хворий?

— Так, тільки за клопотами з оцією «Ревістою» не маю часу відвідати його. А що в нього? Мабуть, дуже настраждався, бідолаха?

— Напад пропасниці. Але завтра чи післязавтра він має намір вийти з дому. Побачиш його в університеті.

— Гаразд, мені треба погомоніти з ним про «Ревісту».

— Сядь.

— Не сяду.

— Заспокойся.

— Не можу, вже йду! Тож не забудь: з тебе стаття про Ганді. На один-півтора аркуша, через два інтервали. Домовилися? Покладаюся на тебе.

— А хто ще писатиме до журналу?

— Всі.

— Але ж тепер поети зайняті.

— Чим? Уперше від тебе чую.

— Пишуть текст студентського гімну. Цього року постановили скласти й проспівати бойову пісню студентів.

— А хто? Хто пише текст?

— Ідею подали медики Блощиця й Чиряк, а Вальс-Баламут і Ананас пріють над словами, чи, краще сказати, пріють над віршами, а їм підсобляють Кажан та інші, що теж стромляють свого носа. Текст уже майже готовий. У нас, старий, кожний вважає себе поетом і тулить, свої строфи куди треба й не треба. Побачимо, що з того врешті вийде. Назбиралось уже на три гімни.

— А для журналу — нічогісінько. Саме це й турбує мене. Наша народна творчість занепадає, і їхнє покликання — відродити її.

— Зачекай, я вийду з тобою. Якого дідька я маю тут сидіти? Адже я не можу ні читати, ні писати.

— А стаття про Ганді?

— Піду краще подивлюсь, як там Трояно. Сьогодні він збирався встати з ліжка.

— Це те, що називається вхляпатися в дівку? А мені до вподоби та, що зветься Флювія. Флювія чи Фувія? Ти там своя людина, Різниче, і можеш стати мені в добрій пригоді. Зведи мене з нею. Га?

— Ти перевернеш увесь будинок догори дном.

— Що ти шукаєш?

— Та сигарети. Мало не забув. Закуриш?

— Ні. Стій, я тобі відкочу коміра на піджаку, бо задерся.

— Дякую.

Вони поквапливо вийшли. Альфонсо Гантес, або Шалений Мурах, завжди ходив швидко.

— Флювії ти якраз до пари, — засміявся Рікардо, — вона до всього беручка, моторна й завзята.

— Було б добре, якби вона згодилась працювати в журналі.

— Ким?

— Секретаркою. Якось я читав у газеті, що вона отримала диплом технічної секретарки.

— До твого відома, старий, такі титули надаються в спеціальних школах за гроші.

— В школах… милий боже!

— В школах машинопису й стенографії.

— Он воно як. Але ти чомусь стурбований, Різниче. Підупав духом, що не можна нічого ковтнути на демонстрації? Коли не це, то однаково щось із тобою негаразд.

— Ганді! Я ще маю писати тобі статтю про Ганді.

— Знов за рибу гроші! Я ж не пристаю з ножем до горла. Просто нагадав…

— Гаразд, старий, то я пожартував.

— Я не розумію жартів.

— Через це тобі й не подобається демонстрація. Здається дурною затією.

— Зовсім вона мені не здається дурною. Ну, тепер нам у різні боки.

— У різні вулиці, — засміявся Рікардо, — тільки ти називаєш вулиці боками, а боки вулицями. У такому випадку казали б: «гірша вулиця справи», а кажучи про жінку: «я її впізнав з цієї вулиці» замість «з цього боку».

— Демонстрація не здається мені безглуздою витівкою. Ну, на цьому розі я тебе залишаю. Піду додому. Розумієш, у мене вже горло болить про це кричати: не можна робити буфонади з національної трагедії. Слово, «буфонада» мені не подобається, і я вживаю його тільки за браком іншого. Щось схоже на сміх там, де повинні лунати гнівні протести, здійматись угору стиснуті кулаки… — Він спинився, немов дослухаючись до сказаного; проти сонця поблискували скельця його окулярів, у нервовій усмішці щирилися короткі й рідкі зуби. — Ну, я йду, бо вже починаю займатися плагіатом. Чиє це… не пам’ятаю, де вичитав. — І докинув, віддаляючись: — Якщо бачитимеш Тройо, вітай його від мене і перекажи побажання, щоб швидше видужував.

Рікардо не пішов прямо до Монтемайорів. Завернув у вулицю, обсаджену деревами, що ніби пломеніли вогнем: їхні гілки були вкриті замість листя червоними й жовтими квітами, і такими червоними й жовтими, що аж пекло очі. Потім заглибився між старі будинки, деякі з них напіврозвалені, інші щойно побілені, ще інші навіть не потиньковані, викладені упереміш із сирцю й старої цегли з розібраних стін. Собаки й діти, брудні, смердючі калюжі, екскременти. А вдалині, над черепичними й цинковими дахами, — височенні араукарії. Автомобільні гудки сюди ледь долинають.

— Ота огорожа, — мовив сам до себе, роздавивши черевиком грудку, — має бути їхня. Але ж там нікого не видно. — Підійшов ближче, дослухаючись до шелесту листя, уривчастого плюскоту невидимого водограю, пташиного щебету, хисткої тиші.

Стриманий сміх. Гострячки сміху примусили його зіп’ястись навшпиньки, щоб побачити її. Вона стояла там, за гратчастою огорожею, за стовбурами магнолієвих дерев. Привітала його змахом хусточки й підбігла, мов та сарна.

— Ні, ні і ще раз ні!

— Один поцілунок,