Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

«Турист, тільки не цвинтарний, — мовив подумки дон Талісмео, — а позацвинтарний: він походить звідти, де немає нічого, крім мрії».

Тоді заговорив кравець. Опасистий, присадкуватий, схожий на мулата, покруч монгола й монгольф’єра.

— Випиймо ще по «байстрюкові», а тоді поет нам викладе свою теорію про тваринні ознаки, що їх видно в кожній людині, як сліди з тих часів, коли вона була твариною. Як на мою думку, то дехто нею й залишився: серед людей можна здибати всяку твар, до того ж у кожної свої примхи.

— Негоже вживати слово «тварина» в принизливому значенні, — зауважив поет, який у профіль здавався дебелішим за локшину. — Коли ми кажемо, що хтось — тварина, то цим ми його не ображаємо, а навпаки — підносимо. Бо якраз тваринне утверджує в нас усе людське. Чим більше ти тварина, тим більше ти людина.

— Тоді кожен із нас — звір! Кожен — звір! — закричав Монгольф’єр, покруч монгола з монгольф’єром, який, очевидячки, ніколи не дивився на себе в дзеркало, бо, бувши кравцем, завжди стояв збоку від клієнта й оглядав не себе, а його.

— А це вже не те. Звіряче — то зовсім інша справа.

— Але ж, поете, — мовив дон Талісмео, — говорячи про зоологію…

— Про яку зоологію, бакалавре? Я говорив тільки про прізвиська.

— Гаразд, говорячи про прізвиська, ви висунули теорію про тваринне в людині, через що їй присвоюється друге ім’я, прізвисько, прикладка.

— Звичайно, бакалавре, звичайно. Той, кого прозивають мавпою, повинен мати в собі щось мавпяче, так само як той, на кого кажуть блоха, — блошине, жаб’яче — той, кого величають жабою, вошине — кого дражнять вошею, блощичне — кого іменують блощицею.

— Морфологічні теорії «Покитута», — зі сміхом урвав його аптекар, вищиривши жовті, як хінні таблетки, зуби, й додав: — Погано, якщо ніколи не вдасться дізнатися, хто вбив удівця.

— Стане відомо, — відказав дон Талісмео, — цієї ночі в квіткарні дона Роміріто ми викличемо дух удівця столиком: хай скаже, хто його позбавив життя…

— Але не це важливо, — закричав Монгольф’єр, монголовидий, лютий, упрілий від «байстрюка», — не це важливо, — провадив він далі, витираючи великою білою хусточкою піт, що заливав йому обличчя, — цікаво, за що його вбито.

— А це відомо.

— За коштовності, які підсунули в труну.

— Труп його дружини прибув з Мехіко в запаяній труні.

— І замість коштовностей що там врешті знайшли, — кістяк?

— Який відразу впізнали, — сказав бакалавр. — Його взято з університетського природознавчого кабінету. Це той кістяк, який «головував», коли тих, що закінчили перший курс, висвячували на другокурсників. Знаменитий Святий Хун Паракатуй. Цікавий обряд, але то вже з іншої опери. А тепер, з дозволу чесної компанії, я пішов, бо вже час щось у рота вкинути.

— Турист також іде в похід, — мовив аптекар, викликавши сміх, коли поет рушив слідом за доном Талісмео Луною.

— Так, — відповів поет, обертаючись до аптекаря, — я йду з доктором.

І вони зникли в зеленому лабіринті «Покитута», серед кручених рослин, пальм, кекекске і папоротей.

— Мене цікавить історія цього кістяка, — сказав поет своєму супутникові, коли вони лишилися вдвох. Парасолька, що під час ходи била поета по ногах, була товща від його ніг.

— Історія святого Хуна, святого Хуна Паракатуя, вельми цікава…

— Я чув, як хтось казав «Паракатай», — зауважив поет.

— Кажуть і так, і так: Паракатуй або Паракатай, — відказав бакалавр.

— Звідки він родом?

— З Індії.

— Ого!

— Студенти схилялися перед ним.

— Розповідайте, розповідайте.

— Дивний то був культ… Як тепер бачу всю ту церемонію, адже сам навчався в університеті. Дуже дивний культ…

— Диявола? Сатани?

— Якась забута релігія. Культ, у якому послуговувалися людськими зародками й зміями. Точніше, рідиною, в якій зберігалися зародки й змії, та ще дивною термінологією. Досить назвати вам касту жерців, або госолонів. Так от, ці госолони, або верховні жерці, поділялися на ахадамів — з боксерськими біцепсами; сольфінінфів — з бородами й пофарбованими в синє вусиками на анемічних обличчях; чамбумеліїв — катів з дебелими пальцями; усяких там плюридульсидів, грутулів та гульгераніків, а також головних помічників обряду чорної посвяти перед білим кістяком — найвищим божеством і межею всього існуючого — трьох старих, або вічних, студентів, яким було доручено кровопускання; шести свідків з медоточивими примовляннями і фелібозних завзятців, або просто фелібозів — старших над «крилатими» помічниками, тобто помічниками з причепленими крилами; і, нарешті, — пріскансолів і ротулінів. З кадильниць здіймалися змійки диму від паленої солі, посвячувані проливали блаженні сльози.

За межами храму Кістяка, коронованого й заквітчаного, в коридорах і внутрішніх дворах розгалуженої будівлі лунали крики сотень, а то й тисяч юних горлянок: «Святий Хун!», «Святий Хун!», а їм луною вторували голоси тих, що, сидячи за партами і столиками, на стільцях у великій аудиторії, перетвореній на храм Верховного Кістяка, очікували появи тих, кого мали посвячувати.

Їх заводили силоміць, штовхаючи й волочачи, безжальні грутули. Одежа на посвячуваних звисала лахміттям. Не гаючи часу, глушмани, тобто ті, що були глухі до зойків і чули тільки накази, стригли жертв, аж доки голови в них ставали голі, мов череп або гарбуз.

По стрижених головах, наче павуки, бігали туди й сюди пальці лютих чамбумеліїв, завдаючи болючих ударів.

Ахадами починали діяти, коли неофіт упирався. В разі потреби його навіть нокаутували, як на рингу.

Після того починалася власне посвята. Пріскансоли й ротуліни урочисто представляли сольфінінфа — госолона з очима кольору зелених пляшкових денець, богохульного й одержимого, який чаклував над банками з природничої лабораторії, де спали, занурені в липкі розчини, згорнуті кільцями змії або недорозвинені людські зародки. Цими розчинами й кропили, даючи ім’я на все життя «зародкові», що його, починаючи від цієї миті, приймали до лав студентів другого року.

«Уводжу тебе в віру (посвячений, стоячи навколішки, повинен був цілувати руки кістякові) й нарікаю святим іменням Віслюк, — промовляв сольфінінф, кроплячи голову гладкого ротатого хлопця смердючим спиртом, що наганяв сон на змій та зародки, а помічники в цей час вигукували: «Віслюк! Віслюк! Віслюк!» — «Уводжу тебе в віру й нарікаю святим іменням Жаба… Мавпа… Блоха… Миша», — провадив сольфінінф, роздаючи прізвиська, хоч інколи вони й не зовсім відповідали фізичним ознакам посвяченого: так, дотепникові часом давалося прізвисько Маріонетка, синові відомого м’ясника — Пікадор, заїці — Торохтій, базікалові — Ножака, цибатому — Ведмідь, косоокому — Кульгавий, метисові — Блощиця, безвусому — Індіанин, мулатові — Брюнет або Негр.

Поет, який, здавалося, більше прислухався до розмов пальм та листочків, що їх ворушив легіт у верховіттях, стишив ходу й, узявши за лікоть бакалавра Талісмео Луну, сказав йому ніби по секрету:

— От бачите, от бачите, друже Луно, який