Українська література » Сучасна проза » Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

Читаємо онлайн Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
у цих жахливих жерців сольфінінфів дар вгадувати в посвяченому його зоологічного предка. Усі ми споріднені з якоюсь твариною, котра бозна-скільки мільйонів років тому започаткувала наші родоводи.

Дон Талісмео випручав свій лікоть із тонесенької, майже прозорої поетової руки: йому видалося, ніби цей делікатний супутник — сам святий Хун Паракатуй, що, перекинувшись у Цвинтарного Туриста, тягне його кудись у царство мертвих.

І, аби щось сказати, запитав:

— Скажіть, поете, ви приходите сюди вправлятись у віршуванні?

— Так, смерть мене надихає, — відповів поет по довгій і ніяковій мовчанці. Йому не дуже сподобалось оте «вправлятися». Воно нагадало йому, що про нього плескали лихі язики: цей, мовляв, не промине жодного похорону, щоб не похизуватися своєю кощавою статурою біля могил. Вони простували далі.

— Так, так, смерть — це велика натхненниця, — знову заговорив поет. — До речі, якось моя дружина зосталася без служниці, а поскільки знайти служницю тепер — важка справа, то в мене в голові народилася така дурничка:

Заходь, заходь, о смертенько моя!

Потрібна нам служниця в домі…

Найнятись хочеш?.. Ну ж бо дивина!

А на яку платню погодишся у мене?

Сусіди підглядають і нам заздрять:

У них служниця, кажуть, слухають твій спів.

А ти співаєш, варячи на кухні

І ліжка застеляючи у спальні,

Білизну вішаючи у дворі.

Не спиш ніколи, зорі ніччю лічиш…

Чого ж тобі ще треба, щоб пішла,

Забравши в нас свій чесний заробіток?

Ну що ти візьмеш, смертенько моя?

Проглянуть твої речі, як ітимеш;

Є злодійки серед служниць — але ж ти не така:

Візьмеш своє — мене — з собою,

Сказавши: «Ось моя платня!»

V

Через удівця, якого вбили вночі? Ха! Ха! Ха! То через удівця насунуло стільки поліції в уніформі і в цивільному, пішої й кінної, на велосипедах, на мотоциклах, із навченими собаками, потужними ліхтарями, каучуковими палицями, револьверами та повними патронташами? Десь в Америці, — може, в «Купідонових крильцях» чи в «Ангелятках», а найпевніше в «Останньому прощавай», «Семи морях» або й «Покитуті» — щойно почалося вкрай таємне зібрання студентського підготовчого комітету з питання страсних канікул і студентської демонстрації. Було це теплого полудня місяця березня літа милості божої тисяча дев’ятсот двадцять такого-то, — та нехай їй грець, отій милості, бо що більше милості до студентів з їх витівками, то більше лиха й суму для батьківщини!

То свято, канікули чи демонстрація?

Усе разом. І свято, і канікули, і демонстрація. Свято, бо це скорботна п’ятниця; канікули, бо на свято припиняється навчання в університеті; і демонстрація, бо цієї п’ятниці звичайно відбувається традиційний студентський карнавал, що тепер перетворився на демонстрацію. Багато років тому такий карнавал завершив жовтий трамвай, що його тягли два чорних мули Дев’ятим проспектом у напрямку площі Биків, і їхав тим трамваєм один-однісінький пасажир — мертвий, що стікав кров’ю. Вів трамвай Рок Самюель Феллер…

Гримнув постріл. Так і не дізналися, хто стріляв. Факт той, як офіційно кажуть, що вбивцю, який убив цю людину, не було знайдено, а трамвай, прикрашений, наче карнавальний повіз, доти повний жвавих студентів, що співали, кричали, вистрілювали петарди, перетворився на катафалк, студентське свято — на день скорботи, а Рок Самюель Феллер — з водія трамвая на чиновника телеграфу.

Хто ж тоді стріляв?

Трамвай, запряжений двома чорними мулами, з погоничем Роком Самюелем Феллером, котив і котив містом, звертаючи то за один, то за другий ріг; цей незграба на колесах ніби напився й глипав на все довкола посоловілими віконцями, йому немов здавалося, що вулиці й будинки обертаються туди й сюди з кожним поворотом передньої платформи, яка змінювала напрямок руху. Він котив і котив, не спиняючись навіть, щоб поміняти мулів, котив від центру до передмістя, повз тополині алеї, площі, садки, котив аж до полуночі, майже сам по собі, бо мули вже не тягли його, а втікали вскач, щоб на них не наїхав трамвай, який штовхала вперед сила розгону. Котив майже без водія: Рок Самюель Феллер уже ледве тримався на сидінні; котив майже без батога, котрий збився весь аж до дерев’яного пужална об чорні ребра мулів; котив, не відчуваючи коліс. Аж ось врешті трамвай підскочив до воріт стайні похоронної служби, далеченько від великої брами кладовища, де згодом буде поховано жертву — студента, поховано без труни — тільки прикритого покрівцем, без свічок, молитов і квітів, без рідних і друзів.

Рок Самюель Феллер повертався сам у своєму трамваї, мули чвалали ступою. Ну й попоїздив він сьогодні! Трамвай було прикрашено паперовими торочками, церковними завісками й сосновим віттям. На місто сіявся дрібненький дощик. Крізь хмари визирав місяць. Рок Самюель запалив сигарету. Його сміх прозвучав непристойно. З чого ж він сміявся? Затягся й випустив дим. Усі ті голови. Голови? Багато голів і багато очей обабіч трамвая. Але вони не дивились або дивились бездумно. І він заспокоївся, спостерігши таку байдужість довкола. Він не винний. Не ниций. І взагалі нічого неприродного, зрештою, не сталося, нічого неприродного. Смерть така ж природна, як і життя.

Через кілька днів він пішов працювати на телеграф на позаштатну роботу, з понадвисокою штатною платнею, преміальними, оздоровчими, декретними, понаднормовими. Там би він працював і досі, якби був кулею, а не кулем, казав, граючи словами, Селестіно Томельйосо, сліпий гітарист із «Купідонових крилець».

— Він же був кулем, — говорив Томельйосо, сміючись на всі свої тридцять два білих зуби, — а на телеграфі треба бути метким, як куля. — І вів далі, все граючи словами: — До того ж він не забивав кулі, а вибивав кулі. Мовчання — золото так само, коли йдеться про те, де собака заритий… чи розритий, якщо вже казати про вдівця, котрий потрапив цієї ночі під кулю за те, що всюди розпускав язика.

— Ні, Селестіно, не тому, — заперечив, хитаючи головою, один з горілчаних братів, — Рок пішов з телеграфу через фатальний, незрозумілий, як на здоровий глузд, збіг обставин. Посильні — а Рок був посильним — чекають по черзі телеграм, що їх мають розносити, і от бідоласі завжди випадали телеграми про чиюсь смерть або тяжкий стан, — таку звісточку надсилають щоб підготувати людину до гіршого. Невдовзі це знали всі, і щойно мешканці зауважували, що Рок Самюель Феллер спинився проти їхніх дверей, як ставали самі не свої, непритомніли, зазнавали серцевих нападів… Саме через це він мусив піти з роботи.

Відгуки про книгу Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: