Книга вигаданих істот - Хорхе Луїс Борхес

«Є така риба, що зветься Реморою, звикла пересуватися поміж камінням; прилипаючи до суден, вона вповільнює їхній рух — через те її так назвали, а ще її звуть підступною чаклункою, бо також вона може зупиняти чи заплутувати судові тяжби. Однак лихі справи вона спокутує однією доброю — утримує в череві немовлят аж до пологів. Ремора несмачна та не годиться для вишуканих страв. Арістотель вважає, що ця риба має лапки, бо на таку думку наводить її луска… Требіус Нігер{190} мовить, що довжина цієї риби — один фут, а товщина — п’ять пальців, і що вона зупиняє кораблі, а коли просолена, то здатна витягувати на собі з глибоких копалень золото, яке до неї прилипає».

Дивно, як здатність зупиняти кораблі перетворилася на здатність зупиняти судові тяжби та затримувати в утробі немовлят.

Далі Пліній оповідає, що Ремора визначила долю Римської імперії, коли під час битви при Акції{191} зупинила галеру, на якій Марк Антоній оглядав свій флот, і що інша Ремора загальмувала корабель Калігули{192}, попри зусилля чотирьохсот веслярів. «Дме вітер і шаленіє буря, — вигукує Пліній, — а роз’яріла Ремора велить суднам спинити біг і робить те, на що неспроможні важезні кітви та линва».

«Не завжди перемагає велика сила. Маленька Ремора гальмує рух корабля», — повторює Дієго де Сааведра Фахардо[37] {193}.

Саламандра

Вона — не просто маленький дракон, що живе у вогні; вона (якщо тільки академічний тлумачний словник не помиляється) — ще й «комахоїдна жаба з гладкою насичено чорною шкірою, вкритою симетричними жовтими плямами». З двох її сутностей більш відома міфічна, тож нікого не здивує, що вона потрапила в цей довідник.

У десятій книзі «Природничої історії» Пліній стверджує, нібито Саламандра така холодна, що самим лише дотиком гасить вогонь; у двадцять першій недовірливо завважує, що якби вона мала цю приписану чаклунами властивість, то застосовувала б її, гасячи пожежі. В одинадцятій книзі він мовить про крилату чотириногу істоту Піраусту, яка живе у вогні ковальських горен на Кіпрі; якщо вона опиняється на свіжому повітрі та злітає, то миттю падає мертва. Більш пізній міф про Саламандру оживляє згадку про цю забуту істоту.

Теологи наводили Фенікса як доказ воскресіння плоті; а Саламандру — як приклад того, що істоти можуть жити у вогні. Двадцять перша книга «Града Божого»{194} святого Августина містить главу під назвою «Чи можуть тіла вічно горіти у вогні», що починається такими словами:

«Навіщо, якщо не задля переконання невірців, я показав, що людські тіла, одушевлені та живі, не лише ніколи не руйнуються та не розпадаються внаслідок смерті, а й продовжують існувати в муках вічного вогню? Бо їм не подобається, що ми приписуємо це чудо всемогутності Творця, вони вимагають, аби ми явили їм який-небудь приклад. Ми відповімо їм на це, що насправді існують деякі істоти — тлінні, бо смертні, а проте живуть вони у вогні».

До Саламандри та Фенікса захоплено звертаються і поети. Приміром, Кеведо в сонетах з четвертої книги «Іспанського Парнасу», «оспівуючи звитяги кохання та вроди»:

Я прославляю Фенікса в огні,

Відроджуюсь та оживаю в ньому,

І мужність віднаходжу, й втіху в тому,

Що батькові тривають в сині дні.

Холодна Саламандро, ти мені

Велиш забути істину відому,

Коли мені пожежа ніпочому,

Бо не згорає серце у борні.

У середині XII століття в державах Європи розповсюджувався підробний лист пресвітера Іоанна, владаря з владарів, нібито адресований візантійському імператорові. У цій епістолі, що становила собою перелік дивовиж, ішлося про потворних мурах, які видобувають золото, і про Кам’яну Ріку, і про Піщане Море з живими рибами, і про височезне дзеркало, в якому відбивається все, що діється в королівстві, і про берло з величезного смарагда, і про каміння, що робить речі невидимими та освітлює ніч. В одному з абзаців мовиться: «У наших володіннях є хробак, який зветься Саламандрою. Саламандри живуть у вогні та прядуть шовк, з якого придворні дами роблять ткання й убори. Щоб вимити й очистити таку тканину, її кидають у вогонь».

Про цей неспалимий крам, що очищається вогнем, згадують Пліній (XIX, 4) та Марко Поло (І, 39). Останній зазначає: «Саламандра — це субстанція, а не істота». Спочатку йому ніхто не вірив; ткання з гірського льону продавалося як шкіра Саламандри та слугувало незаперечним доказом її існування.

На одній зі сторінок свого «Життя» Бенвенуто Челліні{195} розповідає, що в п’ятирічному віці він побачив схожу на ящірку тваринку, яка бавилася в огні. Хлопчик розповів про це батькові. Батько сказав, що то була Саламандра, і вдарив сина різкою, щоб малюк запам’ятав цю дивовижу, яку так рідко випадає бачити людям.

В алхімії Саламандри символізують первісних духів вогню. Це тлумачення, а також аргумент Арістотеля, який Цицерон відтворив у першій книзі трактату «De natura Deorum»[38] пояснюють, чому люди воліли вірити в Саламандру. Емпедокл{196} із Акраганта сформулював учення про чотири «первоначала», роз’єднання та з’єднання яких, спричинені Незлагодою чи Любов’ю, творять всесвітню історію. Смерті не існує; є лише частки «первоначал», які римляни згодом назвуть стихіями і які відокремлюються одна від одної. Це вогонь, земля, повітря та вода. Вони нерукотворні, й жодна з них не є сильнішою за інші. Тепер ми знаємо (гадаємо, ніби знаємо), що це вчення облудне, проте тоді люди вважали його досконалим, і всі визнають, що воно було корисним. «Чотири стихії, які утворюють та підтримують світ і досі збереглися в поезії та народній уяві, мають довгу та славну історію», — писав Теодор Гомперц{197}. Отже, вчення вимагало рівності чотирьох стихій. Якщо існували земні та водні тварини, мусили бути й вогняні. Існування Саламандри було потрібне для гідності науки. В іншій статті ми побачимо, як Арістотель обґрунтував існування повітряних тварин.

Леонардо да Вінчі вважає, що Саламандра живиться вогнем і завдяки йому здатна міняти свою шкіру.

Саратан

Є одна легенда, яка поширилася на весь світ і різні епохи; це оповідь про мореплавців, котрі висаджуються на невідомому острові, а той невдовзі виявляється живим і занурюється на глибину, а люди гинуть. Ця вигадка є в