Книга вигаданих істот - Хорхе Луїс Борхес
Пігмеї
Древні вважали, що цей карликовий народ жив десь у Індостані або Ефіопії. Деякі автори запевняють, нібито Пігмеї для будівництва своїх жител використовували яєчну шкаралупу. Інші, приміром, Арістотель, писали, що вони мешкали в підземних печерах. Під час жнив вони озброювалися сокирами, наче збиралися рубати дикі хащі. Пігмеї їздили верхи на вівцях і козах відповідного розміру. Щороку на їхні землі з рівнин Росії зліталися незлічимі зграї журавлів.
Пігмеєм також звалося божество, лик якого карфагеняни вирізали на носах своїх бойових кораблів, щоб нажахати ворогів.
Плазун, вигаданий К. С. Льюїсом
«Повільно, хитаючись і з якимись нелюдськими рухами, у червоних відблисках вогню з отвору в печеру ввалилося людське тіло. Звісно, це був Нелюд; тягнучи зламану ногу, він підвівся з опущеною, мов у небіжчика, нижньою щелепою. І тоді, слідом за ним, в отворі з’явився хтось іще. Спершу якісь гілки, потім шість чи сім вогників, що разом утворювали подобу сузір’я, а потім — трубчаста маса, яка відбивала червоні відблиски полум’я, немов відполірована. Серце в Ренсона стріпонулося, коли він побачив, що гілки зненацька перетворилися на довгі дротяні щупальці, а вогники стали очима на вкритій панциром голові, яка переходила в зморшкувате циліндричне тіло. Далі з боків з’явилися потворні членисті ноги, а потім — коли Ренсон уже був подумав, що бачить усю істоту, — за першим тулубом виткнувся другий, а за ним — третій. Істота складалася з трьох частин, сполучених такими собі осиними таліями; ці три частини не надто добре припасовувалися — здавалося, що їх хтось розчавив. Величезне безформне тремтливе тіло знерухоміло поруч із Нелюдом: дві їхні гігантські тіні загрозливо злилися в одну на стіні печери».
К. С. Льюїс{176}
«Переландра»{177}, 1949
Пожирач Тіней
Існує цікавий літературний жанр, сформований за різних епох і в різних народів, не пов’язаних одне з одним: путівник небіжчика в позаземному світі. «Небо та пекло» Сведенборга, писання гностиків, «Бардо Тхедол»{178} тибетців (назва, що за Евансом-Венцом{179} перекладається як «Звільнення через аудицію в потойбічному світі») та «Єгипетська книга мертвих»{180} — і це ще не всі можливі приклади. «Збіги й розбіжності» двох останніх заслужили на увагу знавців; ми ж обмежимося твердженням, що в тибетській книзі інший світ так само примарний, як і цей, а в єгипетській він реальний і об’єктивний.
В обох книгах переповідається про суд божеств, деякі з них мають мавпячі голови; в обох зважуються чесноти та гріхи. В «Єгипетській книзі мертвих» на терезах лежать перо та серце, у «Бардо Тхедол» — білі та чорні камінці. У тибетців є демони, що виконують роль жорстоких катів, у єгиптян — Пожирач Тіней.
Небіжчик присягається, що він не змушував нікого голодувати чи плакати, не вбивав і не наказував убивати, не крав погребової їжі, не підробляв мірок, не забирав молока в дитини, не відганяв худобу від пасовиська, не ловив божих птахів.
Якщо небіжчик бреше, сорок два судді віддають його Пожирачеві, який «спереду крокодил, посередині лев, а ззаду гіпопотам». Йому допомагає інше чудовисько, Бабаї, про яке відомо лише те, що воно потворне, а Плутарх ототожнює його з титаном, батьком Химери.
Покруч
«Є в мене дивна тварина — наполовину кіт, наполовину баранець. Я успадкував її від батька. У мене вона добре розвинулася; раніше баранцем вона була більшою мірою, ніж котом. Тепер нарівні. Від кота в неї голова й пазурі, від баранця — розмір і форма; від них обох — дикуваті променисті очі, м’яка гладка шерсть і рухи — то стрибучі, то скрадливі. Лежачи на осяяному сонячним промінням підвіконні, Покруч згортається в клубок і муркотить; у полі бігає, мов навіжений, і ніхто не може його наздогнати. Він тікає від котів і наскакує на баранців. Місячними ночами полюбляє розгулювати на даху вздовж ринви. Він не вміє нявкати, але ненавидить щурів. Годинами сидить у засідці біля курника, але не порішив жодної курки.
Я годую його молоком — воно йому смакує найбільше. Він п’є молоко великими ковтками, розтуливши хижі зуби. Певна річ, для дітлахів це неабияка розвага. Вони приходять щонеділі вранці. Я вмощуюся зі своєю твариною на руках, і мене оточують діти з усієї околиці.
Їхні запитання дивовижні, на них не в змозі відповісти жодна людина. Чому є лише одна така тварина? Чому вона належить мені, а не комусь іншому? Чи існувала подібна тварина раніше, і що станеться після її смерті? Чи не почувається вона самотньо? Чому в неї немає дитинчат? Як її звати? І таке інше. Я не завдаю собі клопоту з відповідями; лише показую їм тварину, нічого не пояснюючи. Іноді діти приносять котів, а якось привели двох баранців. Усупереч їхнім очікуванням, животини не впізнали одні одних. Вони спокійно дивилися тваринячими очима, визнаючи у візаві божественне створіння. У мене на руках Покруч нічого не боїться і не наміряється нікого переслідувати. Притулившись до мене, він почувається вельми затишно. Він прив’язаний до сім’ї, в якій виріс. У такій відданості немає нічого особливого; це звичайний інстинкт тварини, в якої на землі є чимало далеких родичів, а проте немає жодного кревного, тож вона над усе цінує нашу прихильність.
Часом я не можу втриматися від сміху, коли покруч сопе біля мене, крутиться під ногами та не хоче від мене відходити. Наче йому замало бути котом і баранцем, він хоче стати ще й собакою. Одного разу — таке може трапитися з кожним — я не знав, як подолати скруту, і ладен був покінчити з усім. З цією думкою я погойдувався в кріслі у своїй кімнаті, коли раптом опустив очі й побачив сльози, що текли по його довгих вусах. Чиї сльози то були — його чи мої? Чи має цей кіт з душею баранця людський гонор? Я небагато успадкував од батька, але цю спадщину мушу берегти.
Він непосидючий за двох — за кота й баранця — хоча вони геть різні. Тому він такий верткий. Іноді він стрибає на крісло, кладе мені на плечі передні лапи й тиче писок у вухо. Мовби говорить до мене, бо так обертається і лагідно дивиться, наче хоче взнати, яке враження