Руїни бога - Кейт Аткінсон
— Courage, mon ami, — сказала Ненсі, щоб віддати шану батьківщині коньяку. То їй, виходить, здавалося, що їм потрібна відвага?
— За майбутнє, — сказав він, торкаючись її келиха своїм. Був на війні такий час, коли він не вірив у майбутнє, воно здавалося йому абсурдною вигадкою — і тепер, коли він таки опинився у цьому «після», як він думав про майбутнє під час війни, воно виявилося ще абсурднішим. Подумавши, про всяк випадок додав: — І за щастя.
— Це як «він одружився з дівчиною по сусідству», — бурчала Ненсі. — Мовби в нас вибору не було, бо така наша доля.
— Але ти справді жила по сусідству, і я справді з тобою одружуся.
— Так, — терпляче відповіла вона, — але це — наш вибір. Це важливо. Ми не просто собі у щось вляпалися.
Тедді подумав, що, може, і вляпався.
Вони знайомі з дитинства — може, і не закохані, але точно найкращі друзі. Коли його відправили з Лисячого закута до школи, Ненсі була єдиною особою не з родини, за яку Тедді молився щовечора. «Боже, бережи матір і батька, — (він довідався, що у школі ніхто не називає батьків «мама» і «тато», навіть у німій молитві), — і Урсулу, і Памелу, і Джиммі, і Триксі». Після смерті Триксі молитва змінилася на «І Джока, і Триксі в раю». Так, собаки — теж члени родини. Моріса він згадував хіба що з почуття провини, та й то зрідка.
— Ти не зобов’язана виходити за мене, — сказав він. — Я тебе не силую. Врешті, під час війни хто тільки не заручився.
— Ну ти й бовдур. Звичайно, я хочу за тебе заміж! А ти певен, що хочеш одружитися зі мною? Ось у чім питання. Тут можна сказати тільки «так» чи «ні», третього не дано.
— Так, — промовив він так швидко й гучно, що два інші відвідувачі пабу (старий пан і його ще старший пес) аж прокинулися.
Війна пролягала за ними, як прірва, і на той бік повернутися не вдалося б — ані до життя, яким вони жили, ані до людей, якими вони були. Ані їм не вдалося б, ані бідолашній сплюндрованій Європі. Урсула казала: «Я весь час думаю про зруйновані шпилі і вежі, давні німецькі міста із брукованими вузенькими вуличками, середньовічні будівлі, ратуші і собори, університети, від яких лишилися тільки гори брухту».
— Це я їх зруйнував, — сказав Тедді.
— Ні, це Гітлер, — сказала Урсула. Вона у всьому винуватила Адольфа, а не німців загалом. Вона бувала в Німеччині до війни, в неї були там друзі, яких вона досі намагалася віднайти. — Німці також жертви нацизму, хоча зараз про це вголос не поговориш.
Наприкінці війни Урсула потрапила на авіатур розбомбленими містами й на власні очі побачила дим над руїнами спустошеної Німеччини. Але вона вела далі:
— Та згадаймо крематорії. Згадаймо бідолашку Генні. Концтабори кладуть кінець усім суперечкам. Аушвіц, Треблінка. Невимовне зло. Ми мусили боротися. І мусимо жити далі. Минуле не вернеш, це й без війни ясно. — (У їхній родині вона завжди вважалася філософом). — Ми простуємо лише у майбутнє, крок за кроком.
Тоді ще вірили, що час надійний (минуле, теперішнє, майбутнє), — ціла західна цивілізація трималася на цих категоріях. Пізніше Тедді намагався розібратися в теоретичній фізиці: стежив за статтями у газеті «Телеграф» і навіть героїчно спробував вгризти книжку Стівена Гокінґа в 1996-му. Він здався, зіткнувшися з теорією струн. Відтоді приймав кожен день, кожну годину як даність.
Урсула була вже кілька десятиліть як мертва — узагалі поза часом. Проте в 1947-му час ще був надійним четвертим виміром, що формував повсякденна, а отже, Урсула працювала собі на держслужбі, якої не полишала ще двадцять років: порядне тихе життя самотньої жінки у повоєнному Лондоні. Театри, концерти, виставки. Тедді завжди здавалося, що на сестру чекає якась велика пристрасть — покликання, чоловік чи, звісно, дитина. Він, мабуть, більше хотів стати дядьком Урсулиної дитини, ніж батьком (якщо чесно, батьківство його трохи лякало), але сестрі було вже під сорок, тож, мабуть, материнство їй не судилося.
Тедді здавалося, що дружина і сестра — сторони однієї блискучої медалі. Ненсі — ідеалістка, Урсула — реалістка; Ненсі — оптимістка з добрим серцем, а в Урсули на душі лежало все горе історії. Урсулу навіки вигнано з Раю, і вона давала собі раду, як могла, а Ненсі, жвава й невгамовна, навіть не сумнівалася, що зуміє знову відшукати ворота саду.
Тедді завжди мислив образами, як «пес, що женеться за лисом», — так писав Білл Моррісон.
*
Ненсі підвела очі від жилетки, яку в'язала, і сказала:
— Давай, валяй про свої підсніжники.
— Ти певна? — перепитав він, відчувши брак завзяття.
— Так, — сказала вона з трошки похмурою рішучістю.
Мої друзі на півдні Англії їх ще не бачили: як не дивно, Кеблові «первістки втіхи року» почали витикати ніжні голівки крізь снігову пелену саме тут, на суворій півночі. (Французи дотепно звуть їх «perce-neige»). Проте найбільше мені, мабуть, подобається, коли ці весняні квіти називають «лютневими дівчатоньками».
Він щомісяця писав у «Вісник Північного Йоркшира» колонку про природу під псевдонімом «Аґрестіс». У часопису, який усі називали просто «Вісник», не було ані великого формату, ані великого накладу, ані великих амбіцій: він розходився виключно серед місцевих, і лише кілька примірників щомісяця відправляли закордон, до країн Співдружності і, як йому сказали, до однієї пані, що під час війни побралася з солдатом із Мілвокі. Тедді був певен, що то все емігранти, люди, яких несподівано занесло далеко від цього закутка з його оголошеннями про продаж овець і звітами про зустріч Жіночого інституту. Коли та жінка з Мілвокі зрозуміє, що її рідний край такий же їй чужий, як місяць?
Якась пані з Нортгаллертона (ніхто з журналу її ніколи не бачив) надсилала їм рецепти, корисні поради, а часом і схеми для в'язання. Були в журналі кросворди (але простенькі), листи від читачів, статті про красиві місця й історичні пам'ятки району і багато нудної реклами місцевих компаній. Це був журнал із тих, які місяцями, як не роками валяються по приймальнях лікарів і стоматологів. Як не рахувати пані з Нортгаллертона, колектив налічував рівно чотири особи — фотограф-контрактник, жінка, яка займалася адміністративними питаннями (включно
