Руїни бога - Кейт Аткінсон

На вихідних до них потоком плинули гості, здебільшого з Лондона. Були й незнайомці, які спали на підлозі й диванах, курили травку й розмовляли. І розмовляли. І розмовляли. І розмовляли. Вони мали «робити свій внесок» у життя громади, помагаючи доглядати сад чи ремонтувати дім, але, здається, таке бувало рідко.

Дороті, звісно, була королевою-маткою. По ідеї, усе їхнє майно було спільне, але ферма і вантажівка (єдиний засіб пересування) були записані на неї, а крім того, це вона все затіяла. Їй було за 60, вона носила кафтани, замотувала волосся у довгі шовкові шарфи й походжала із блаженною посмішкою, яка дратувала тих, хто не почувався блаженним. Віолі здавалося, що Дороті — стара карга, майже така сама, як батько. Акторка-невдаха, вона «поїхала за чоловіком» в Індію і повернулася без нього, зате з «просвітленням». («І в чому ж її просвітлення? — шипіла Віола Домінікові. — Щось не бачу. Вона така сама, як усі, тільки ще гірша»).

Громада призначила Домінікові випробувальний термін, проте Віола зустрілася з Дороті допіру тоді, коли вони переїхали на ферму. Вона зауважила, що Дороті подобається звук власного голосу; при ній Віола почувалася так, мовби знову опинилася в університеті. «Адамів гай, — пишномовно просторікувала Дороті, — це місце, де все можливе уможливлюється. Тут ми можемо розкрити своє мистецьке єство й допомогти іншим його віднайти. Ми простуємо до світла. Налити ще чаю?» — спитала вона, як герцогиня, чим здивувала Віолу, що вже була закуняла, як завжди на лекції.

Дороті передала Віолі велике горнятко з густим гірким варивом. «Такого чаю ти ще, думаю, не пила», — сказала Дороті. «Цікаво, це наркотики чи отрута?» — подумала Віола. («Ти параноїк», — сказав Домінік). Вона похитала головою, коли Дороті запропонувала їй тістечко і простягнула тарелю з предметами, що виглядали, як камінці. Якийсь час, доки Дороті жувала цю бруківку, вони мовчали.

— Ти побачиш, — нарешті продовжила вона. — Ми — гештальт могутніх індивідів, що, так склалося, рухаються в одному напрямку. До трансцендентного розуміння.

«Окей», — обережно сказала Віола: вона не розуміла, що означають слова, які сиплються з вкритих кришками губ Дороті. Звісно, про трансцендентну медитацію вона чула і навіть її практикувала, а ще вона вивчала трансценденталізм у американській літературі (ледве вгризла «Волдена» і «Природу» Емерсона), проте що в них було спільного з Дороті, яка курила прянощі й завивала, як горила в депресії?

— Щоб громада існувала, кожен мусить робити певний внесок, — сказала Дороті.

«Прямо мусить?» — обережно подумала Віола. Вона була на останніх місяцях вагітності й досі тягала на руках Сонні.

Вона не мала ніяких навиків, тож їй доручили загальні завдання — готувати, прибирати, пекти хліб, помагати в саду, доїти козу «і так далі». «Коротше кажучи, хатнє господарство», — підсумувала Віола. В університеті вона брала участь у протесті з гаслами «За хатнє господарство теж треба платити», хоча вона ніколи таким не займалася; перспектива й зараз її не тішила. Їй не хотілося працювати на інших замість працювати на себе — чи ж не для цього вони приєдналися до громади? Були й «нескладні завдання в саду», що на практиці означало розколупувати твердий червоний ґрунт, повний коріння будяків, щоб позначити межі їхньої ділянки. Її звільнили від «сільського господарства» — так Дороті називала хирляві корінці й капусту, яку об'їдали слизняки. «От вам і Дігери», — думала вона, коли під дощем намагалася прокласти собі шлях у грязюці кривою сапкою. Вона стала дігером, ба навіть головним дігером району, бо, здається, цим більше ніхто не займався, хоча завдання було важливе — периметр ділянки був довгий.

А ще вони були в дупі світу. Віола ніколи не любила бувати на природі — там було холодно, брудно й некомфортно. Коли вона була маленька, вони також жили на старій фермі, і навколо були лише краєвиди. Вона пам’ятала, що батько її постійно діставав — хай вийде на природу, «подихає свіжим повітрям», прогуляється з ним у пошуках пташок, дерев, гнізд, «геологічних структур». Нащо їм здалися геологічні структури? Вона шалено зраділа, коли вони переїхали до Йорка, де у них був свій будинок із центральним опаленням і килимами. Хоча, звісно, радість її була нетривка, бо нащо тобі дім, якщо в тебе немає мами?

Громада виставляла ятку на щомісячному ярмарку в місті і продавала свої товари — тяжкі буханці хліба, що виглядали як ядра для катапульти, кольорові свічки, котрі тхнули й перетворювалися на бридку калюжу, і, звісно, гончарні вироби. У Вільгельма була піч, де вони випікали товстобокі горнятка й тарелі, з яких їли. А ще вони всі по черзі плели кошики з лози. «Ми як сліпі», — подумала Віола, коли їй запропонували навчитися. Живемо, як неоплачувані слуги у XVIII столітті, та ще й кошики плетемо. А вона ще й дітей мусила глядіти — хай би скільки всі теревенили про спільну роботу, ніхто не рвався доглядати за Сонні, і вона їх не винила. Гроші були спільні, але вона ані пенні не могла взяти, не пояснюючи, нащо вони їй. Віола вирішила, що якогось дня втече, забере спільну скарбничку й процвиндрить гроші на кока-колу, шоколадки, памперси й інші речі, які у громаді засуджували.

Дороті, здається, більшість часу витрачала на те, що «виробляла рівновагу чакр» («Вона може собі це дозволити», — подумала Віола) і просила Дженет розкласти їй карти таро. Вона лише зрідка плела кошики, і Віола ні разу не бачила, щоб та доїла вічно всім невдоволену козу тогенбурзької породи, яка не любила Віолу рівно настільки, наскільки Віола не любила її.

Єдина спокійна часина в Адамовому гаї наставала тоді, коли вона казала, що йде збирати яйця. Кури неслися, де самі собі знали, повний абсурд. Батько теж тримав курей, але ті були дисципліновані й відкладали яйця виключно у гнізда. Проте Дорогі налітала несподівано, мов кажан, і могла напасти навіть тоді, коли вона марно вишукувала яйця. «То ти Віола Тодд?» — кинула вона якогось дня, ніби докір, зринаючи перед нею на стежці, як місс Джессель у Генрі Джеймса. Берті спала у візочку, надто хисткому для їхнього бездоріжжя (колеса постійно злітали). Сонні вона лишила з батьком — кинула дитину напризволяще.

Берті заворушилася у сні й підняла ручку, ніби хотіла відмахнутися від непрошеної з’яви. Віола блукала вздовж живоплоту, поринувши у фантазію, де були гарячі грінки з маслом і капітан Вентворт із «Переконання» Остін. Вона відсахнулася від Дороті.

— Так, я Віола Тодд, — обережно підтвердила вона. Вона жила з Дороті