Руїни бога - Кейт Аткінсон
Сонні порушив коротке перемир’я: він вирішив, що таки хоче мандарин, але не з’їв його, а жбурнув у Берті, після чого вони почали волати один на одного; вщухли лише тоді, коли вона дала їм гроші й послала по морозиво. На алеї була вантажівка з морозивом — Віола спостерігала, як вони прямують туди, доки не зникли вдалині. Вона заплющила очі. Заслужила ж вона свої п’ять хвилин спокою?
*
Віола навчалася на першому курсі в бруталістському університеті зі скла й бетону, коли зустріла Домініка Вільє. Його вигнали з інституту мистецтв, але він і далі ошивався на периферії академічного життя. Він походив із напіваристократичної родини. Певний статус йому забезпечувало те, що він вживав неймовірно багато наркотиків, пройшов закриту приватну школу і зрікся своїх заможних батьків, аби жити у злиднях, як справжній митець. Його лиха слава приваблювала Віолу, яка хотіла збунтуватися й відкинути пута провінційного життя дівчинки із середнього класу, бодай за його посередництва.
Домінік був красунчик. Їй лестило те, що, покружлявши довкола неї кілька тижнів, він нарешті накинувся на неї (доволі летаргійно, якщо, звісно, можна летаргійно накинутися) і запропонував: «Ходи зі мною». У його обшарпаній квартирі не було ніяких гравюр, зате були великі полотна, що виглядали так, мовби на них просто набризкали фарб основних кольорів. «У тебе добре око», — сказав він, вражений тим, що вона розпізнала його техніку. Віола, як справжня міщанка, мимоволі подумала: «Я можу так само».
— Вони продаються? — спитала вона без задньої думки, й отримала натомість терпляче пояснення: він, мовляв, «підриває стосунки обміну між виробником і споживачем».
— Себто ти просто роздаєш картини? — розгубилася вона. Вона, донька-одиначка, ніколи не мусила нічого віддавати.
— Овва, — лаконічно підсумував він, коли нарешті відволікся від власних полотен і зауважив, що вона, оголена, лежить на його брудній простині.
Він жив на виплати з безробіття, і це йому подобалося: «сталіністська держава» платила йому за те, що він творив мистецтво.
— Це платники податків йому платять, — сказав Тедді.
Віола довго не запрошувала додому свого «кавалера» (це Тедді підшукав невинне слово), бо боялася, що стриманий батьків консерватизм і ошатний будинок у Йорку її скомпрометують. Вона з відразою згадувала батьків сад, червоні, білі й блакитні ряди шавлії, бурачка й лобелії. Він би ще Юніон Джек висадив.
— Це не патріотизм, — заперечував він, — мені просто здається, що ці кольори один до одного пасують.
— Сади… — сказав Домінік.
Тедді чекав на продовження фрази, але його не прозвучало.
— Вам подобаються сади? — нарешті спитав він у Домініка.
— Та, круто. У моїх старих є лабіринт.
— Справжній лабіринт?
— Так.
Домінік, до його честі, вважав, що обстоює ідеали рівності. «Мені байдуже, що герцог, що слуга», — хоча Віола підозрювала, що герцогів він знав більше, ніж слуг. Його «старі», як він їх називав, жили у Норфолку й походили з того племені, що полює, стріляє фазанів і рибалить. Вони були далекі родичі королівської родини «не з того боку ковдри». Віола з ними не познайомилася — Домінік не поновив стосунки з батьками, навіть коли народилися Сонні й Берті. «Вони не хочуть познайомитися з онуками? — спитав Тедді. — Дуже прикро».
Для Віоли це була полегша. Вона підозрювала, що не задовольнила б вимоги його «старих». «А чому ви перестали із ними спілкуватися?» — спитав Тедді. «Та розумієте, все як завжди — наркотики, мистецтво, політика. Вони думають, що я марно гаю життя, а я думаю, що вони фашисти».
— Принаймні він імпозантний, — сказав Тедді, силкуючись сказати про Домініка хоч щось добре, коли вони з Віолою мили миски від м’ясного салату і яблучного пирога, які він приготував уранці. Тедді був «мастак» у кухні («Сам себе не похвалиш…»). Домінік вирішив «покемарити» у вітальні.
— Стомився, чи що? — спитав Тедді.
Віола ніколи не бачила, як спить батько, — він навіть не дрімав у кріслі.
Коли Домінік прокинувся, Тедді не знайшовся, що йому запропонувати (той, напевно, не належав до шанувальників настільних ігор), і дістав фотоальбоми, які документували незграбність доньки у різному віці й різних формах. Віола завжди ніяковіла перед об’єктивом.
— У житті вона значно гарніша, — сказав Тедді.
— Та, дуже сексі, — сказав, ба навіть процідив Домінік.
Віола відчула гордість, коли зауважила, що батько передбачувано скривився від цієї репліки. «А ти звикай», — подумала вона. Я вже доросла. («Я трахаюсь, отже, існую», — написала вона на першій сторінці «пінгвінівського» видання «Міркування про метод» Декарта, задоволена своїм іконоборством).
Вона долучилася до довгої процесії дівчат Домініка і так і не зрозуміла, чому той спинився саме на ній. Утім, як виявилося, не спинився, а лише призупинився. «Але ж я завжди повертаюся до тебе», — казав він. «Як пес», — подумала вона, але без утіхи.
По суті, вони обидва були вкрай ліниві, їм легше було лишитися разом, аніж розстатися.
Віола сяк-так здолала випускні іспити і здобула посередній диплом зі збірною спеціалізацією — філософія, американістика, англійська література. «Та яка різниця? Життя — це життя, а не всі ці дипломи». Вона нікому не сказала, як її засмутили результати іспитів, і вирішила знехтувати випускним, мовби той — «нікому не потрібний уклін усталеній ієрархії».
— Потім, можливо, про це пожалкуєш, — сказав Тедді.
— Ти просто хочеш повісити на стіну фото мене у мантії й бонеті, — роздратовано пирхнула вона.
«А що, не можна?» — подумав Тедді.
*
— Отже, ви не поберетеся? — обережно спитав Тедді, коли Віола повідомила, що вагітна Сонні.
— Та хто зараз виходить заміж? — відмахнулася вона. — Це застаріла буржуазна умовність. Я що, ціле життя буду прикута до одного чоловіка, просто тому, що цього вимагає авторитарне суспільство?
— Не все так погано, — сказав Тедді. — Із часом до цього навіть звикаєш.
*
Коли народився Сонні, вони жили в Лондоні у сквоті з десятьма сусідами. Кухня і ванна були спільні, а кімнатка своя — забита полотнами Домініка й дитячими речами, які придбав Тедді, зрозумівши, що ніхто інший цього не
