Руїни бога - Кейт Аткінсон
— День добрий, — привітався старий, припіднявши фетровий капелюх.
— Що, справді? — сказала вона.
Батько сімейства, нездара в механіці, тим часом прикидався юродивим чи просто блазнем і витанцьовував на дорозі, як скоморох. На ньому була фарбована вдома футболка і джинси в латках навіть там, де латки були зайві, — Віолу це дратувало, бо латки нашивала саме вона. Стилістично ціла родина була безнадійно старомодна, це зауважив навіть фермер. Він не раз дивився в лице відразливому майбутньому: молодь вештала містечком у пірсингу й подертому шматті, що трималося на булавках, наряджалася як пірати чи бандити часів Англійської громадянської війни. Сам фермер, коли був їхнього віку, вдягався, як його батько, і навіть про таке не задумувався.
— Ми — діти шістдесятих, — повторювала Віола згодом, мовби це робило її цікавішою. — Діти квітів!
Хоча насправді, коли шістдесяті добігали кінця, Віола ходила в ошатній сірій формі квакерської школи, а її волосся не торкалися ніякі квіти, крім дитячих вінків із зірваних на шкільному футбольному полі маргариток.
Вона підкурила тонку самокрутку і похмуро подумала, що, здається, в неї погана карма. Глибоко затягнулася і, як зворушливо-відповідальна мама, підняла підборіддя, щоб видихнути дим понад головами дітей. Коли Віола вперше завагітніла (Сонні), то навіть не уявляла, що на неї чекає. Вона, здається, доти навіть не бачила немовлят, не те що на руках не тримала. Їй здавалося, що це — як завести кошеня чи максимум цуценя. (Виявилося, все геть не так). Коли за рік вона завагітніла знову (цього разу народилася Берті), це можна було виправдати хіба що інерцією.
— Рятівник ви наш!
Домінік аж засяяв, коли двигун закашлявся і ожив. Він упав на коліна перед фермером, здійнявши руки над головою, як до молитви, і торкнувся лобом асфальту. Віола не знала, чи закинувся він кислотою, — з ним тяжко було сказати, бо ціле його життя було нескінченним тріпом, як не вгору, то вниз.
Віола зрозуміла, що в нього був маніакально-депресивний психоз, лише після того, як цей етап її життя добіг кінця. Діагноз наздогнав Домініка запізно — уже після смерті.
— Не треба перед потяг вискакувати, — легковажно пояснювала Віола на репетиції жіночого барабанного соул-гурту в Лідсі, де вона заочно здобувала магістерку з жіночих студій на тему «пост-контркультурного фемінізму». («Овва», — сказав Тедді). У вісімдесяті саме на півночі розгоралася революція.
— Смішко і йолоп, — сказав фермер своїй дружині, коли дістався додому. — Ще й багатий. Від багатих такого не чекаєш.
— А чого ж від них чекати? — мудро сказала дружина.
— Мені хотілося притягнути їх сюди, викупати й пригостити яєчнею з беконом.
— Мабуть, вони з комуни, — сказала дружина. — Бідні діточки.
«Діточки» прибрели на ферму кілька тижнів тому. Спершу дружина фермера вирішила, що це цигани послали дітей жебрати, і думала вже їх прогнати, коли впізнала мешканців сусідньої ферми. Вона запросила їх до себе, пригостила молоком і пирогом, дозволила погодувати гусей і показала їм доїльну кімнату.
— Я чув, що вони вживають наркотики і танцюють голі під місяцем, — сказав фермер. (Це була правда, хоча в реальності все було не так цікаво, як на словах).
*
Фермер не зауважив Берті і поїхав. Вона сиділа на краю і гречно махала вслід «моррісу майнору».
Берті хотілося б, щоб фермер забрав її до себе. Її заворожували акуратні поля, які бачила крізь щілини у паркані, — лискучі корови й білі кошлаті овечки виглядали так, мовби їх щойно помили. Вона бачила, як фермер у фетровому капелюсі роз'їжджає ошатними полями на червоному тракторцеві, як у книжці.
Якось вони із Сонні лишилися без нагляду й забрели на ферму, тоді жінка фермера пригостила їх пирогом із молоком і назвала «бідолашними крихітками». Вона показала їм, як доять великих рудих корів (чудо!), а потім вони пили ще тепле молоко прямо в доїльні, а потім дружина фермера дозволила їм погодувати великих білих гусей, котрі ґелґотіли й шипіли так, що Берті й Сонні почали й собі істерично реготати, а гуси вертілися навколо них. Усе було чудово, доки не з'явилася Віола, як грозова хмара, щоб забрати їх додому, і запанікувала, побачивши гусей. З якоїсь загадкової причини гусей вона ненавиділа.
Берті вдалося сховати пір'їну, яку принесла додому, мов талісман. Ці відвідини видавалися казкою, вона хотіла б знову потрапити на чарівну ферму. Чи щоб її туди привезли на старенькому «моррісі майнорі».
*
— Я дуже хочу їсти, мамо.
— Ти завжди їсти хочеш, — радісно відказала Віола, намагаючись своїм прикладом показати, що не конче треба весь час скімлити. — Спробуй сказати «Мамо, я голодний, у нас є щось поїсти, будь ласка?» Що б то подумав містер Гречність?
Цей загадковий містер Гречність постійно псував Сонні життя, особливо коли доходило до їжі.
Хай би що Сонні казав, це перетворювалося на скаргу: Віола подумала, що в його імені крилася велика іронія. Вона весь час намагалася його привчити не розкисати.
— Усміхнися, і до тебе потягнуться! — казала вона, розмахуючи руками й роблячи веселу міну.
Так робила її вчителька акторської майстерності у школі в Йорку. Дівчаткам здавалося, що це дурниці, проте тепер Віола зрозуміла, як важливо видаватися життєрадісною, навіть коли тобі невесело. По-перше, так легше добитися свого. По-друге, так матері не хотітиметься щоп’ять хвилин тебе придушити. Звісно, сама вона своїх порад не слухала. Їй давно вже не до усмішок. Здається, їй завжди було не до усмішок.
— Я їсти хочу, — ще затятіше повторив Сонні.
Коли він злився, то шкірив зуби, виглядало жахливо. Якщо його довести, то він ще й кусався. Віола досі із жахом згадувала, як минулого року вони вирішили у день народження Сонні навідати її батька на півночі. Домінік, звісно, до них не приєднався — родина не в його стилі.
— Як це — родина не в його стилі? — не зрозумів батько. — У нього ж є родина. Ти. Діти. Не кажучи вже про його батьків.
Домінік «не спілкувався» з батьками — Тедді це тяжко було зрозуміти.
— Я маю на увазі весь цей традиційний стиль, — сказала Віола. (Так, вона зловживала словом «стиль»).
Якби він не був
