Руїни бога - Кейт Аткінсон

— Потрібно буде ліжечко, — сказав він, — і маленька ванночка.

— Хай у шухляді спить, — сказала Віола, — а митиму його в умивальнику.

(«Атож, — погодився Домінік, — біднота здавна так робила»). У шухляді хай спить? Тедді зняв трохи грошей з депозиту і надіслав їм ліжечко, візочок і ванночку.

Домінік майже ніколи не закінчував свої полотна. Інколи він намагався щось продати, хоча божився, що відкидає капіталістичну економіку, але його картини навіть безкоштовно ніхто не брав. Віолі здавалося, що колись їх знайдуть під горами полотен. Тому грошей у них не було. Домінік відмовлявся просити у своєї родини. «Це дуже шляхетно, що він так дотримується своїх принципів», — сказала вона батькові. «Дуже», — погодився Тедді.

— Сквот — це логічно, — пояснювала вона батькові. — Не можна розглядати землю, як товар, яким володієш, бо це — спільне добро.

Проте цей аргумент, який вона десь підслухала, себе вичерпав. Віола тижнями не висипалася. Сонні ридав допізна, мовби доти був на сьомому небі від щастя, а тепер усе втратив і впав у незглибиму падоль скорботи. (Від цієї втрати він так ніколи й не оговтався). Якось батько заявився до них у сквот і заявив: «Я вирішив не чекати на запрошення. Хто зна, коли б мене інакше познайомили з малюком», — очевидно, він не хотів, щоб вона потягла дитину з усім її мотлохом на потяг, коли сама ледве трималася на ногах.

Тедді приніс квіти, коробку шоколаду й одяг для немовляти:

— Є такий новий магазин «Усе для мам», ти бачила? Шкода, що в нас не було такого, коли ти була маленька. Тоді годі було знайти щось, крім жакеток і черевичків. Ми це називали «посаг для немовляти». Що, так і стоятимемо на порозі?

«То це і є ваш сквот?» — спитав він, протискаючись повз велосипеди, здебільшого зламані, і картонні коробки, що загромаджували передпокій. («О, я була радикалкою, навіть, можна сказати, анархісткою, — пояснювала Віола згодом. — Жила у лондонському сквоті, цікаві були часи». Насправді часи були холодні, голодні й переважно самотні, не кажучи вже про те, що материнство її паралізувало).

Тедді сів на потяг назад на північ того самого дня, а потім ніч не міг заснути, так хвилювався за свою єдину дитину і її єдину дитину. Віола була чудовим дитинчам, просто ідеальним. Хоча, врешті, всі діти, мабуть, були колись ідеальні. Навіть Гітлер.

*

— Комуна на селі? — перепитав Тедді, коли Віола розповіла, куди вони збираються переїжджати.

— Так. Ми житимемо громадою вдалині від згубних наслідків капіталістичної системи й намагатимемося віднайти новий спосіб життя, — сказала вона, мавпуючи Домініка. І додала про всяк: — Ми проти істеблішменту.

Це було найдовше слово, яке вона знала: усі розкидалися ним в університеті, проте вона не змогла б достеменно пояснити, що це таке. («Проти церкви?» — розгублено перепитав Тедді).

— Суспільство морально й фінансово вичерпало себе. Ми житимемо у єдності із землею, — гордо пояснила вона.

— «Істинну свободу віднаходимо там, де людині забезпечено харч і безпеку, себто у праці при землі», — промовив Тедді.

— Шо? — («Перепрошую», — подумав Тедді. Так її вчили казати в дитинстві).

— Джерард Вінстенлі, — сказав він. — Істинні левелери. Дігери. Воно?

Цікаво, що ще Віола спромоглася не дізнатися. Тедді інтригували радикальні ідеалістичні рухи, що постали в часи Громадянської війни: цікаво, він би до них приєднався, якби жив тоді? Вони співали «Ми бачимо, що світ перевернувся». («Це плач, а не хвала», — пояснювала йому колись Урсула). Мабуть, вони несли такі самі дурниці, як ото зараз Віола. Мабуть, Кіббо Кіфт — їхній природний спадкоємець.

— Вони мріяли про мирне королівство, — наполегливо пояснював він Віолі. — Хотіли відтворити рай на землі. Мілленаризм.

— А, ось ти про що, — сказала вона, нарешті почувши знайомі слова. Вона бачила в когось на полиці «У пошуках мілленіуму». Її дратувало, як багато батько знає. Не розуміючи гаразд, про що мова, вона сказала: — Нас цікавить космічний еволюційний розвиток.

— Але ж ти ніколи не любила природи.

— Та й зараз не люблю.

Віола була не в захваті від перспективи жити громадою на природі, але це було краще, ніж їхній обшарпаний сквот.

Громада оселилася на великій старій фермі у Девоні — більшість землі розпродали, але того, що лишилося, їм вистачить, аби вирощувати собі їжу, утримувати кіз і курей. Принаймні вони так сподівалися. Ще з Середньовіччя ферма звалася Довгим гаєм, але Дороті перейменувала її на Адамів гай, придбавши з аукціону «за копійки» (бо землі, які лишилися при ній, складалися з самих боліт — родючі клапті викупив сусід, той, у якого був «моріс майнор» і повний двір гусей). Над воротами прибили рукописну табличку у веселкових кольорах, що повідомляла нову назву ферми. Ніхто, жоднісінька жива душа в районі не вживала нової назви.

Комуна існувала вже п'ятий рік, коли вони приєдналися до трьох пар, яким не було ще й тридцяти — Гіларі й Метью, Тельма і Дейв (із Шотландії) і Тереса та Вільгельм (із Голландії). Віола ледве запам'ятала, як їх звати. Ще там були Дороті та двоє інших самітників — американка за тридцять (Дженет) і Браян, підліток, який, схоже, утік з дому. («Круто», — сказав Домінік).

І, врешті, був там Білл, старший чоловік, якому перевалило за 50. Він працював механіком у Королівських повітряних силах. Віола сказала:

— Мій батько служив у повітряних силах під час війни.

А він на те:

— Справді? У якій ескадрильї?

— Без поняття, — вона стенула плечима. Вона ніколи не говорила з батьком про війну, крім того, це було так давно. Здається, її байдужість сприкрила Білла. Вона додала: — Я пацифістка.

— Усі ми тут пацифісти, моя хороша.

Але ж вона справді пацифістка, — сердито подумала вона. Вона закінчила квакерську школу і ходила на протести проти війни у В'єтнамі, робила все, щоб її арештували. Її зоряні роки були ще попереду (протести на полігонах у Ґрінгемі й Аппер Гейфорді), але вона вже давно висловлювала праведне обурення. Батько був пілотом, скидав бомби на людей. Бомбардування Дрездена, мабуть, було на його совісті («Бійню номер п’ять» вона проходила в університеті). («Дрезден бомбардували “Ланкастери”», — сказав Тедді. «І що? І що? — сказала донька. — Думаєш, це звільняє тебе від відповідальності?». «Та я не прошу знімати з мене відповідальність», — сказав Тедді). «Війна — це зло», — подумала Віола, хоча її спантеличило те, що Білла геть не цікавила її думка. Він, мабуть, теж не хотів, щоб з нього знімали відповідальність.

Домінік тішився, що тепер у нього буде своя майстерня (старий побілений сарай для корів за