Руїни бога - Кейт Аткінсон

Вони перебралися до Йоркшира, бо Ненсі вирішила, що там вони заживуть добрим простим сільським життям на природі, адже саме так люди й мають жити. Знов-таки, Кіббо Кіфт своє зробив. Їх обох стомила похмура, пошрамована війною столиця; Ненсі сказала, що Йоркшир далеко, індустріалізація та війна на ньому менше позначилися. «Ну…» — протягнув Тедді: йому згадалося бомбардування Галла й Шеффілда, почорнілі від сажі монолітні фабрики Вест-Райдінґа й невблаганні виметені вітрами авіабази, де він служив під час війни, коли значну, а може, й найкращу частину життя проводив у шумних і холодних бомбардувальниках «Галіфакс».

— Тобі ж подобалося в Йоркширі? — спитала Ненсі так буденно, як інша спитала б «З’їздимо на канікулах на озера? Тобі ж там сподобалося?»

Тедді б не сказав, що йому «подобалося», коли кожен день нагадував про вразливість життя і міг стати останнім, не існувало часу, крім теперішнього, а майбутнє зникло, хай би як затято вони за нього боролися. Вони кидалися на ворога, що є сили, щодня нові Термопіли. (Сильвія казала: «Слово “жертовність” існує, щоб примиряти нас із бійнею»).

Але в Йоркширі йому справді подобалося.

Певний час вони подумували про еміграцію. До Австралії чи Канади. Тедді вчився на пілота в Канаді, йому подобалися тамтешні доброзичливі й легкі на вдачу люди. Він досі згадував, як там збирали персики — холодної зими це видавалося сном. До війни він устиг поїздити Францією, ще осяйнішою за сни, проте Франція — це юнацька мрія, а не прихисток для одруженого англійця у 1947 році. Врешті вони дійшли висновку, що боролися за Англію («За Британію», — виправила Ненсі), тож негоже полишати країну, яка знову їх потребувала. Потім, за багато років, він думав, що, можливо, то була помилка. Може, треба було купити квиток за п'ять фунтів і виїхати разом з іншими розчарованими відставниками, які дійшли висновку, що у темні повоєнні дні Британія виглядає як переможена країна, а не переможна.

Ненсі знайшла їм стару ферму в долині на краю пустки. Звалася вона Мишачий котедж («Як у казці», — сказала Сильвія), хто зна, чому: як не дивно, за весь час, що вони її арендували, не побачили там жодної миші. «Може, її так назвали, бо вона така малесенька», — припустила Ненсі.

Там була чавунна пічка із грубкою і духовкою, а воду гріли бойлером. («Дякувати Богові», — примовляли вони в холоди). Вони часто вечеряли грінками з купленим за талони маслом — просто підсмажували над вогнем хліб на мідній виделці, аби тільки не виходити на крижаний вітер до комірчини, яку прибудували за фермою. До комірчини тулилося щось на кшталт сараю, де стояв умивальник із почорнілими мідними ручками й поточеною іржею емаллю. На фермі не було ані радіо, ані телефону, а вбиральня надворі — отже, в таку погоду доводилося покладатися, як не бридко, на горщик. Це був їхній перший спільний дім — Тедді розумів, що хай би що вони про нього думали зараз, згадуватимуть про нього з теплом.

На щастя, вони арендували його з усіма меблями — своїх меблів у них не було, крім піаніно, яке вдалося заштовхати у вітальню на першому поверсі. Ненсі грала добре, хоча й не блискуче, на відміну від Сильвії. Попередня мешканка ферми, як виявилося, померла in situ, а отже, вони привласнили чашки і блюдця, подушки й лампи, не кажучи вже про мідну виделку для грінок, якоїсь бідолашної старенької. Вони вирішили, що раніше на фермі жила саме жінка, бо по ній полишалися в'язані ковдри, серветочки й вишивання у рамках (сади, дівчата у кринолінах). Це вказувало на старшу пані, хоча такі завіси і вичовгане покриття стільців із квітковими орнаментами могли бути і в чоловіка. Вона була їм невидимою благодійницею. Крім того, вони точно знали, що на їхній постелі труп не лежав, бо місіс Шоукросс знайшла їм у комоді запасні простині.

Вони підписали договір про аренду квітучої пори, у травні, натхненні низькими небесами. («Забагато тут букви “н", хлопче, — сказав Білл Моррісон. — Напевно, це якось називається». «Алітерація», — пояснив Тедді, і Білл Моррісон відповів: «Ну, більше так не роби»). «Лишенько, — сказала Сильвія, коли до них навідалася, — у вас тут кам'яна доба». Вона привезла яйця від своїх курей і солоні огірки: вони зробили бутерброди з солонини, зварили яйця і влаштували непоганий пікнік на старому килимку, прим'явши розбуялу траву в саду.

— Ви регресуєте, — сказала Сильвія. — Скоро житимете в печері й митиметеся у річці.

— А що в цьому такого? — спитала Ненсі, чистячи яйце. — Жили б, як цигани. Я збирала б ягоди і продавала місцевим амулети, а Тедді ловив би рибу, стріляв кроликів і зайців.

— Нічого Тедді не стрілятиме, — рішуче сказала Сильвія. — Він не убиває.

— Стріляв би, якби мусив, — сказала Ненсі. — Передай, будь ласка, сіль.

«А мусив-таки», — подумав Тедді. Він мусив убити багато людей, невинних людей. Своїми руками руйнував бідолашну стареньку Європу.

— Агов, не говоріть про мене так, ніби мене тут нема, — кинув він.

— Наші діти, — вела далі Ненсі, якій ця ідея, очевидно, подобалася дедалі більше, — бігали б голі, а волосся в нас пахло б димом.

Звісно, вона говорила це, щоб позлити Сильвію. Сильвія слухняно розізлилася:

— А ти ж була такою синьою панчохою. Схоже, заміжнє життя якось тебе змінило.

— Ні, це війна якось мене змінила, — сказала Ненсі. Вони мить помовчали — всі троє намагалися сформулювати, в чому полягало те «якось».

Закон про нерозголошення державних таємниць відняв у нього Ненсі на час війни. Вона не могла йому розповісти, чим займалася, а він не хотів розповісти їй, чим займався сам, тож їхні стосунки потопали в незнанні. Вона обіцяла, що після війни розповість йому все («Потім я тобі все розповім. Обіцяю»), але на той час його це вже не дуже цікавило. «Криптологія, коди і таке інше», — зізналася вона, хоча це він вже давно зрозумів: чим же ще вона могла займатися?

Ті, хто під час війни працював у Блетчлі, про роботу не базікали, але Ненсі готова була порушити присягу, аби «між ними нічого не стояло». Вона вважала, що таємниці можуть зруйнувати шлюб. «Дурниці, — заперечила Сильвія, — якраз таємниці рятують шлюб».

Ненсі не хотіла нічого приховувати, зате в душі Тедді були закутки, які він приховував від усіх. Він не збирався їй розповідати про свій досвід, плюндрування, насильство, не кажучи вже про страх, який видавався справою вкрай інтимною. А тут іще й