Руїни бога - Кейт Аткінсон
А вона й не питала — мабуть, це до її честі. Він сумнівався, чи є з тих зізнань якась користь. У обшарпаному пабі напередодні весілля він завагався: може, розповісти? Ну, зізнався б він у своїх гріхах і переступах — і яке це має значення? Ненсі також, напевно, вирішила б, що це не має значення, і, може, то було б найгірше.
Сильвія привезла ще й десерт — сухуватий пиріг із кмином, який застрягав у зубах. Сама спекла. Сильвія пізно почала вчитися готувати й так і не опанувала це мистецтво. Ненсі покраяла пиріг і винесла на некомплектних тарілках, що дісталися їм разом із фермою.
— Якби влаштували нормальне весілля, — сказала Сильвія, — то вам щось подарували б, хоч би й той же сервіз, і ви не мусили б пригощати гостей з такого. Не кажучи вже про інші речі першої потреби.
— Та ми пречудово обходимося без тих потреб.
— Що далі, то більше ти схожа на свою матір, — сказала Сильвія, на що Ненсі відповіла:
— Дякую. Я прийму це як комплімент.
Від того Сильвія ще більше завелася. Вона, звісно, так і не пробачила Тедді й Ненсі за те, що позбавили її нормального весілля. Вона вважала, що вони «втекли з дому».
— Таке у срібну рамку не поставиш, — зітхала вона над крихітними фотографіями, які Бея зробила того дня старою камерою «Брауні».
— Дуже смачний пиріг, — сказала Ненсі, щоб заспокоїти Сильвію, проте відволіклася на велику бджолу, яка стомлено присіла на килимок і заплуталася у вовняних нитках. Ненсі заманила її на долоню й висадила на тінистий клапоть трави.
— Усе одно помре, — сказала Сильвія до Тедді. — Вони завжди помирають. Вони виснажені від праці, такі методисти комашиного світу.
— Але ж інстинкт наказує бодай спробувати всіх порятувати. — Тедді чуло дивився на Ненсі, що намагалася порятувати бджолу, яка у загальній картині світу не мала жодного значення.
— Можливо, когось не варто рятувати, — сказала Сильвія, обмахуючись серветкою, і додала: — Так жарко, піду в дім. Та й пиріг несмачний. Ненсі завжди добре вміла брехати.
*
Коли вони переїхали в Мишачий котедж, то про зиму й не думали. Вони обговорювали, чи не завести курей, чи не навчитися бджолярства, чи не перекопати занедбаний сад і не посадити «першого року» картоплю, щоб земля віджила. «Наш власний райський сад», — сміялася Ненсі. Вони навіть про козу подумували, та не встигли нічого вирішити, як над ними склепилися довгі темні ночі. Вони надто захопилися одне одним — коники-стрибунці, що тішилися літу, а не мурашки, що готувалися до зими. Добре, що хоч козу не завели.
Зараз йому складно згадати ті перші літні вечори — у піддаші ховалося настояне за день тепло, старі полотняні завіси майоріли у широких вікнах. Вони кохалися ще засвітло, провалювалися у втіху сну, а тоді прокидалися, щоб знову кохатися на світанку. Пітьми вони не бачили. А тепер вони намагалися замостити вікна старими сірими попонами й постійно боялися протягів. На вікнах наростала паморозь — і зовні, і зсередини.
«Тут не краще», — писала Урсула з Лондона. Вони забирали листи з саморобної скриньки в кінці доріжки, що вела до ферми. Коли листи привозили, вони вже були на роботі, тож могли лише уявити героїчний чин поштаря. Їхні власні зусилля також видавалися героїзмом. Вони купили на розпродажі старий армійський джип, витративши частину (дуже щедрого) весільного подарунку Іззі. Зазвичай та дарувала родичам ножі й виделки для риби, але Тедді за пообіднім чаєм у «Браунз» передала чек на значну суму. «Авґуст перед тобою в боргу», — сказала вона. На відміну від Тедді, Авґуст так і не подорослішав — він лишився безвідповідальним хлопчиськом, радим на витівки. Тедді інколи намагався уявити, ким би виріс Авґуст, якби виріс. Він уявляв, як Ґус, його літературний двійник, вештає похмурим повоєнним Сого, забрідає до пабів і клубів із поганою репутацією. Це, звісно, було б цікавіше, ніж «Авґуст і несподіване зникнення» — найновіший випуск серії, який доставили їм у хурделицю два дні тому: тепер він, непрочитаний, лежав на піаніно Ненсі. На звороті обкладинки написано: «У цьому томі Авґуст приєднується до місцевого гуртка чаклунів і, як завжди, влаштовує витівки».
— Колись і ця вічна зима скінчиться, — сказала Ненсі. — Он уже й підсніжники повитикалися. Ти ж їх справді бачив? Це ти не просто так вигадав для колонки?
Його здивувало, що вона могла таке подумати: «Звісно, ні». Він уже жалкував, що побачив ті кляті підсніжники й вирішив про них написати. Він розпачливо чекав на березень, коли буде багато пташок і рослин. Навесні Аґрестісові не бракуватиме тем. Він узяв дровину з кошика і підклав у вогонь, який пирхнув іскрами на килимок. Обоє з інтересом спостерігали, чи килимок не загориться, але іскри згасли, не завдавши йому шкоди.
— Ну, читай далі, — сказала Ненсі.
— Ти певна?
— Так, — вона не підводила погляду від в’язання. («Ненсі завжди добре вміла брехати»).
Дехто каже, що підсніжники сюди завезли римляни, а дехто — що першими їх стали вирощувати ченці (чи, можливо, черниці): і справді, вони нерідко вкривають землю щедрим килимом саме навколо шекспірівських “хорів, де замовкли пісні”[4]. Та все одно нам чомусь здається, що ця квітка росла тут споконвіку, вона мовби уособлює собою англійську вдачу. Існує така легенда про походження підсніжників: коли Адама і Єву покарали, вигнавши з Райського саду у вічну зиму, один янгол пожалів їх і перетворив сніжинку на підсніжник, аби нагадати, що весна повернеться.
Цього разу Ненсі гірше вдалося приховати позіх.
— Я прошу тільки виправити помилки, — сказав Тедді. — Я не прошу, щоб тобі це подобалося.
Вона підвела погляд від в’язання.
— Мені все подобається! Не будь таким вразливим. Я просто стомилася.
Ті з нас, хто застряг у цій нещадній зимі, можливо, готові поспівчувати нашим біблійним пращурам. Стрітення в католицькому календарі — це ще й день очищення Марії…
— Ця стаття трохи багатослівна, ні?
— Що значить «багатослівна»? — перепитав Тедді.
*
До війни він мав себе за поета — кілька його віршів навіть видали у маргінальних літературних часописах. Проте він якось передивився довоєнні творива, які тримав у коробці для взуття під своїм дитячим ліжком, навідавшись до Лисячого закута
