Поштамт - Чарльз Буковський

— Що там твій план, просуваєшся, Чінаскі? — питали в мене.

— Легко дається, — відповідав я.

— Окей, тоді поділи проспект Вудберн.

— Вудберн?

— Так, Вудберн.

— Слухай, не люблю, щоб мене таким діставали, коли я працюю. Не набридай. Бачиш, зайнятий.

9

На Різдво я запросив Бетті. Вона запекла індичку, ми чаркували. Їй завжди подобалися великі різдвяні ялинки. Наша була, мабуть, сім футів заввишки, півфута завширшки, прикрашена вогниками, ліхтариками, блискітками та іншим сміттям. Ми випили пару квінт віскі, кохалися, їли індичку, випили ще. Цвях у ялинковій підставці тримався непевно, а сама вона не була розрахована на таке дерево. Ялинка весь час перехняблювалася, я її випростовував. Бетті розляглася на ліжку і впала в нетяму. Я жлуктив на підлозі в самих майтках. Перегодом випростався. Заплющив очі. Щось мене розбудило. Розплющив очі. Саме вчасно, щоби побачити, як велетенське, вкрите розжареними ліхтариками дерево повільно хилиться на мене, а шпиляста зірка падає кинджалом. Не те щоб я чітко розумів, що відбувається. Виглядало на кінець світу. Рухатися не міг — мене обхопили лапи дерева. Я зав’яз під ним. А ліхтарики були розпечені до червоного жару.

— ОХ, ОХ, ІСУСЕ ХРИСТЕ, СПАСИ! БОЖЕ, ДОПОМОЖИ МЕНІ! ІСУСЕ! ІСУСЕ! ДОПОМОЖИ!

Ліхтарики мене підсмажували. Я перекотився ліворуч — без успіху, тоді праворуч.

— ЙААЙ!

Нарешті я звідти виборсався. Бетті підхопилася і стала поруч.

— Що трапилося? Що таке?

— ХІБА НЕ БАЧИШ? ЦЕ КЛЯТЕ ДЕРЕВО НАМАГАЛОСЯ МЕНЕ ВБИТИ!

— Що?

— ТИ НА МЕНЕ ГЛЯНЬ!

Усе моє тіло взялося червоними плямами.

— О, біднятко!

Я підійшов і висмикнув штепсель із розетки. Ліхтарики згасли. Хрінь померла.

— О, нещасна моя ялинонька!

— Нещасна ялинонька?

— Так, вона була такою красивою!

— Розберуся з нею завтра. Зараз не маю до неї довіри. Най відпочине до ранку.

Бетті це не сподобалося. Йшло до сварки, тож я підставив до дерева стілець і ввімкнув ліхтарики. Якби ця хрінь припекла їй титьки чи гепу, вона шпурнула б її у вікно. Додумалося, що я надто добрий.

За кілька днів після Різдва я завітав провідати Бетті. О 8:45 ранку вона сиділа буха в кімнаті. Виглядала вона кепсько, як, власне, і я. Здавалося, наче кожен з її сусідів дав їй квінту. Там було вино, горілка, віскі, скотч. Найдешевші. Кімната була завалена пляшками.

— Кляті дурні! Вони що, ніц кращого не вигадали? Якщо ти все це вип’єш, то ґеґнешся.

Бетті глянула на мене, і в тому погляді я побачив усе.

Мала двох дітей, котрі ніколи її не відвідували і не писали. Працювала прибиральницею в дешевому готелі. Коли я вперше її зустрів, носила дорогий одяг, стрункі щиколотки визирали з коштовних черевичків. Міцно збита, майже красива. Дикоока. Сміялася. Утекла від багатого чоловіка, розлучилася з ним, він згодом помер в автоаварії, п’яний, згорів заживо в Конектикуті. «Ти ніколи її не приручиш», — казали мені.

І ось вона тут. Мав їй допомогти.

— Слухай, — кажу. — Маю все це забрати. Маю на увазі, час від часу даватиму тобі пляшку. Сам не вип’ю.

— Пляшки не чіпай, — сказала Бетті. На мене вона не дивилася. Її кімната була на горішньому поверсі, і вона сиділа біля вікна, спостерігаючи ранковий рух машин.

Я підійшов.

— Чуєш, я ледь ноги соваю. Маю йти. Але Христа заради, легше з цим добром!

— Авжеж, — мовила вона.

Я обернувся й поцілував її на прощання.

Десь за півтора тижні я прийшов знову. На мій стук ніхто не відповідав.

— Бетті! Бетті! У тебе все гаразд?

Я провернув клямку. Двері були відчинені. Ліжко розкидане. На простирадлі червоніла велика кривава пляма.

— От лайно!

Роззирнувся. Усі пляшки щезли. Обертаюся, а в дверях — підстаркувата француженка, власниця покою. Стояла в одвірку.

— Вона в Головному окружному шпиталі. Дуже хвора була. Я вчора викликала швидку.

— Вона все випила?

— Їй трохи допомагали.

Я збіг східцями вниз і сів за кермо. Приїхав туди. Знав, куди саме, мені назвали номер палати.

У малому покої стояло три чи чотири ліжка. На одному навпроти мене сиділа жінка, жувала яблуко й сміялася з двома відвідувачками. Я відсмикнув завісу біля Беттіного ліжка, сів на стілець і схилився над нею.

— Бетті! Бетті!

Торкнувся її руки.

— Бетті!

Вона розплющила очі. Вони знову були красивими. Яскраво-глибоко-сині.

— Я знала, що це ти, — сказала вона.

І стулила повіки. Губи в неї порепалися. У лівому кутику рота запеклася жовта слина. Я взяв хустинку й витер її. Протер їй обличчя, руки й шию. Намочив іншу хустку і витиснув трохи води їй на язик. Потім ще трохи. Змочив їй губи. Причепурив волосся. З-за завіси чувся жіночий сміх.

— Бетті, Бетті, Бетті. Прошу, випий трохи води, бодай ковточок, не більше, тільки ковточок.

Вона не відповіла. Пробував зробити це десять хвилин. Безуспішно.

З рота знову виступила слина. Я витер.

Тоді підвівся й засмикнув завісу. Подивився на трьох жінок.

Вийшов і звернувся до медсестри за стійкою:

— Чуєте, а чому нічого не роблять для жінки з 45-в? Бетті Вільямс.

— Ми робимо все можливе, сер.

— Але ж там нікого нема.

— Ми робимо регулярні обходи.

— А лікарі де? Лікарів я не бачу.

— Лікар її оглядав.

— Чому ви просто лишили її там лежати?

— Ми зробили все, що могли, сер.

— СЕР! СЕР! СЕР! ПРИПИНІТЬ МЕНІ ТИЦЯТИ СВОЄ «СЕР», ГАРАЗД? Закладаюся, якби оце у вас тут лежав президент, губернатор, мер чи ще який багатенький курвин син, тут повсюдно сновигали б лікарі і щось робили! Чого ви просто дозволяєте їм померти? Хіба грішно бути бідним?

— Сер, кажу вам ще раз, ми зробили ВСЕ, що могли.

— Я повернуся за дві години.

— Ви її чоловік?

— Раніше ми жили в цивільному шлюбі.

— Можна ваше ім’я і номер телефону?

Я назвав і гайнув надвір.

10

Похорон було призначено на 10:30 ранку, однак уже було гаряче. На мені був дешевий чорний костюм, поспіхом куплений та підігнаний. Перший мій новий костюм за багато років. Я відшукав її сина. Ми під’їхали в його новенькому «Мерседесі». Вистежив я його завдяки клаптику паперу з адресою його тестя. Два міжміські дзвінки — і я його вичепив. Коли він приїхав, його мати вже померла. Померла, якраз коли я дзвонив. Синок її, Ларрі, ніяк не міг стати корисним членом суспільства. Мав за звичку викрадати машини в товаришів, але на проміжку між товаришами і суддею йому вдавалося виплутуватися. Тоді його загребли до армії, там він якось втрапив на навчальні курси і після служби влаштувався на добре оплачувану роботу.

Щойно він її отримав, то перестав бачитися з матір’ю.

— Де твоя сестра? — питаю.