Поштамт - Чарльз Буковський

Ковдри сповзли, відкривши мені її білу спину, леза лопаток, відстовбурчені, наче прагнули перетворитися на крила, пробивши шкіру. Малі леза. Вона була безпорадною.

Забрався до ліжка, погладив її спину, попестив її, заспокоїв — і вона почала пайово:

— О, Генку, я тебе люблю, люблю тебе, мені так шкода, вибач, вибач, вибач мене.

Їй справді було препаскудно.

Трохи згодом мені почало видаватися, що це я з нею розлучаюся. Відтак ми добре погарцювали на згадку про старі часи. Їй лишалася хата, пес, мухи та герані. Навіть допомогла мені зібратися. Охайно склала до валіз мої штани. Запакувала майтки і бритву. Щойно я був готовий іти, вона розревілася знову. Я куснув її у вухо, праве, і вийшов із речами. Сів у машину й поїхав вуличками в пошуках знаку «Оренда».

Це заняття не видалося мені незвичним.

III

1

Розлучення я не оскаржував і до суду не пішов. Джойс віддала мені машину. Вона ж не їздила. Усе, що я втратив, — три чи чотири мільйони. Проте в мене все ще лишався поштамт.

Бетті я зустрів на вулиці.

— Нещодавно бачила тебе з тою курвою. Не твого польоту птаха.

— Усі вони не мого польоту.

Сказав їй, що в нас усе скінчено. Ми пішли на пиво. Бетті постарішала, і то швидко. Обважніла. Зморшки прорізалися. Підборіддя обвисло. Було журно. Але й я постарішав.

Бетті втратила роботу. Пес утік, його вбили. Вона влаштувалася офіціанткою, потому втратила й це, коли кав’ярню знесли, щоби звести будівлю на офіси. Тепер вона мешкала в комірчині в нічліжці. Міняла там постіль і чистила туалети. Підсіла на вино. Запропонувала зійтися наново. Я запропонував трохи вичекати. Мусив оклигати після всього.

Вона повернулася до своєї кімнатки, одягла найкращу сукню, туфлі на підборах, спробувала навести красу. Однак з’явився в ній невимовний сум.

Ми взяли квінту віскі й трохи пива, пішли до мене на четвертий поверх старої багатоповерхівки. Я зателефонував і сказав, що захворів. Сів навпроти Бетті. Вона схрестила ноги, скинула туфлі, трохи посміялася. Наче в старі добрі часи. Майже. Чогось бракувало.

У ті часи, якщо ви телефонували попередити, що захворіли, поштамт присилав медсестру, яка мала в цьому впевнитися, переконатися, що ви не тусуєтеся по клубах і не сидите за покером у вітальні. Жив я неподалік поштамту, тож їм було зручно мене перевіряти. Ми з Бетті сиділи вже близько двох годин, коли в двері загрюкали.

— Це ще хто?

— Усе гаразд, — прошепотів я, — припни язика! Бери туфлі, гайда на кухню, і щоб анітелень.

— ХВИЛИНОЧКУ! — гаркнув я до грюкальника.

Запалив цигарку, щоби перебити запах, тоді пішов привідчинив двері. То була медсестра. Та сама. Вона мене знала.

— Ну а тепер що з вами? — спитала вона.

Я видихнув кілечко диму.

— Розлад шлунка.

— Певні?

— Це ж мій шлунок.

— Розпишетеся на підтвердження, що я до вас заходила, і ви були вдома?

— Безперечно.

Медсестра просунула мені форму. Я розписався. Повернув їй.

— Завтра на роботу вийдете?

— Хто його зна. Як мені покращає, то піду, як ні — то ні.

Наостанок вона недобре на мене зиркнула і пішла. Я знав, що медсестра вловила запах віскі в моєму диханні. Чи це щось доводить? Радше ні, забагато формальності, хоч, може, вона й сміялася, повертаючись до машини зі своєю невеличкою чорною валізкою.

— Гаразд, — сказав я, — вдягай туфлі й виходь.

— Хто то була?

— Медсестра з роботи.

— Пішла вже?

— Аха.

— Вони постійно так перевіряють?

— Ще жодного разу не проґавили. А тепер давай славно хильнемо, аби це відзначити!

Я сходив на кухню і налив дві чималі порції, віддав одну Бетті.

— Будьмо! — кажу.

Ми підняли склянки, дзенькнулися.

Аж тут задзеленчав будильник, ще й гучно. Я підскочив, наче мене в дупу підстрелили. Бетті підстрибнула на фут. Я підбіг до будильника й вимкнув його нафіґ.

— Ісусе, — сказала вона, — я ледь не всралася.

Ми розреготалися. Сіли. Випили.

— Був у мене кавалер, — каже, — на округ працював. І любили вони присилати інспектора, хлопця, але не щоразу, а десь раз через п’ять. П’ю я того вечора із Гаррі — це його так звали, Гаррі. Тож п’ю я того вечора із Гаррі, і тут у двері стукають. Гаррі повністю одягнений сидить на дивані. «Ісусе Христе», — скрикує він і, як був у всьому одязі, стрибає до ліжка й підтягує ковдру. Я закидаю пляшки та склянки під ліжко і відчиняю двері. Цей хлоп заходить і сідає на диван. Гаррі навіть взуття зі шкарпетками не стягнув, але цілісінько вкритий ковдрою. Хлоп питає: «Ну, Гаррі, як почуваєшся?» І Гаррі каже: «Та не те щоб, ось вона про мене піклується». І показує на мене. А я сиджу п’янюча. «Сподіваюся, Гаррі, ти оклигаєш», — каже хлоп і йде. Певно, він бачив під ліжком і пляшки, і склянки, і думаю, що він не повірив, що ступні в Гаррі настільки великі. Нерви полоскотало.

— Трясця, життя від них нема, хіба ні? Вічно їм хочеться наглядати.

— Аякже.

Ми ще трохи посиділи пожлуктили, згодом пішли до ліжка, але то не було так само, ніколи не буває — між нами був простір, минув час, за який дещо змінилося.

Дивився, як вона йде до ванни, бачив зморшки і бганки в неї під гепою. Бідося. Нещасне біднятко. Джойс була твердою і щільною — згрібав у руку і відчував це. Бетті настільки доброю не була. Як сумно, журно, сумно як. Коли Бетті повернулася, ми не співали, не реготали і навіть не сперечалися. Сиділи собі у темряві, пили, смалили цигарки, а коли пішли до сну, ані я не поклав ніг на неї, ані вона на мене, як бувало. Ми спали, не торкаючись одне одного.

Нас обох обікрали.

2

Я зателефонував Джойс:

— Ну як там ведеться з Пурпуровою Застібкою?

— Я не можу зрозуміти, — відповіла вона.

— Що він зробив, коли ти сказала йому, що розлучилася?

— Коли я йому сказала, ми сиділи в кав’ярні навпроти одне одного.

— І?

— Він виделку впустив. Рота роззявив. Питає: «Що?»

— Він знав, що захочеш стосунків.

— Не розумію. Відтоді він мене уникає. Щойно побачу його в холі, він тікає. Не сідає навпроти мене, коли обідаємо. Здається, він… так, майже… охолов.

— Крихітко, є інші чоловіки. Забудь цього хлопа. Налаштуй вітрила на новий вітер.

— Його буде складно забути. Маю на увазі, яким він був.

— Він про твої