Поштамт - Чарльз Буковський

— Вони ж там голодуватимуть!

— Ловитимуть собі хробачків, їстимуть ягідки й таке інше.

— Не ловитимуть вони, ніяк не ловитимуть. Бо не знають, як. Помруть вони!

— Най навчаться чи здохнуть, — сказав я, повільно розвернувся й налаштувався спати. Мені невиразно чулося, як вона готує обід, впускає кришки й ложки на підлогу та лається. Але Пікассо був зі мною на ліжку, убезпечений від гострих мисків її туфель. Я витягнув руку, пес її полизав, і я заснув.

Авжеж, на хвильку. Наступне, що пам’ятаю, — мене пестили. Розплющую очі, а вона дивиться на мене божевільним поглядом. Була гола, а груди гойдалися наді мною. Волосся лоскотало мені ніздрі. Я подумав про її мільйони, згріб її, перекинув на спину і замантачив.

22

Направду вона не була ментівкою, просто ментівським службовцем. Почала, повертаючись, розповідати про хлопа з пурпуровою застібкою для краватки, котрий був «справжнім джентльменом».

— О, він такий ласкавий!

Я це щовечора про нього чув.

— Добре, — кажу, — ну й як там ведеться старому Пурпуровій Застібці?

— О, — відповідала вона, — знаєш, що сталося?

— Ні, крихітко, тому й питаю.

— О, він ТАКИЙ джентльмен!

— Гаразд, гаразд. Що ж там трапилося?

— Ти знаєш, він стільки страждав!

— Безперечно.

— Знаєш, у нього дружина померла.

— Не знав.

— Не суши зуби. Кажу тобі, він удівець і витратив 15 тисяч доларів на медичні й похоронні рахунки.

— Та невже? І що?

— Спускаюся я до холу, а він мені назустріч йде. Перестрілися, тобто. Він на мене дивиться й каже мені зі своїм турецьким акцентом: «Ти така красива!». І знаєш, що він зробив?

— Ні, люба, скажи мені. Кажи хутчіш.

— Він поцілував мене в підборіддя, легенько, надзвичайно легенько. І пішов собі.

— Дещо я тобі про нього розповім, крихітко. Він обдивився фільмів.

— А ти звідки знаєш?

— Я що, вгадав?

— Йому належить автомобільний кінотеатр. Працює там щовечора після роботи.

— Логічно, — сказав я.

— Але він такий джентльмен! — мовила вона.

— Слухай, крихітко, ти тільки не ображайся, але…

— Але що?

— Дивись, ти в глушині жила. А я змінив п’ятдесят робіт, може, й сотню. Ніде надовго не затримувався. Тобто хочу сказати, що по всіх офісах Америки грають в одну й ту ж саму гру. Люди знуджені, не знають куди себе подіти, от і граються в службові романи. Зазвичай то є нічим більшим, ніж убиванням часу. Часом їм вдається раз-другий когось відішпокати, проте навіть тоді це лиш дозвілля, мов бовлінг, телевізія чи святкування Нового року. Зрозумій, що це нічого не значить, тоді не розчаруєшся. Даєш тямки, про що я?

— Гадаю, містер Партізіян щирий.

— Як матимеш справи з цією Застібкою, люба, не забудь, що я тобі казав. Стережися цих облизнів. Він справжній, як іржава копійка.

— Він справжній. Справжній джентльмен. Абись ти був таким джентльменом.

Я забив. Сів на кушетку, узяв аркуш із планом і спробував вивчити бульвар Бебкок. Бебкок поділявся на 14, 39, 51 та 62. Якого дідька! Невже я не здатен цього запам’ятати?

23

Зрештою, я взяв вихідний, і знаєте, що зробив? Прокинувся раніше, ніж повернулася Джойс, і спустився до ринку трохи скупитися — здурів, певно. Пройшовся ринком і замість того, щоби взяти добірний шмат м’яса на смаження чи навіть кусень печеного курчати, знаєте, що зробив? Зробив невинні очі й пішов до відділу Сходу, заповнивши кошик восьминогами, морськими павуками, равликами, водоростями й подібним. Продавець зиркнув на мене із подивом і взявся підраховувати.

Коли Джойс того вечора повернулася, я вже все виклав на стіл. Водорості, тушковані з морськими павуками, пересипані маленькими золотавими равликами, смаженими на вершковому маслі.

Завів її до кухні й показав приготоване.

— Я зготував це на твою честь як присвяту нашій любові.

— Діждалася сраної немочі, це що за лайно? — спитала вона.

— Равлики.

— Равлики?

— Так, ти навіть уявити собі не можеш, скільки сторіч на Сході обожнювали такі продукти. Віддамо належне їм і собі. Вони засмажені на вершковому маслі.

Джойс зайшла і всілась.

Я почав закидати равликів до рота.

— Бодай би мені жаба ногу відчавила, люба, вони чудові! СПРОБУЙ ОДНОГО!

Джойс нахилилася й підчепила одного виделкою, роздивляючись інших на тарелі.

Я набрав повен рот смачнючих водоростей.

— Незле, правда, крихітко?

Вона пожувала равлика.

— Смажені на вершковому маслі.

Узяв кілька рукою й жбурнув до рота.

— Сторіччя на нашому боці, любонько, ми не можемо помилятися.

Вона нарешті сковтнула. І дослідила тих, що були на тарелі.

— В них усіх крихітні гузна! Жах який! Який жах!

— Що такого жахливого в гузнах, люба?

Вона притисла до рота серветку. Зірвалася й понеслася до ванної. Почала блювати. Я ж горлав їй з кухні:

— КРИХІТКО, ЩО ТАКОГО В ГУЗНАХ? У ТЕБЕ Є ГУЗНО, І В МЕНЕ ВОНО Є! ТИ ЙДЕШ ДО КРАМНИЦІ Й КУПУЄШ ДОБІРНИЙ СТЕЙК, АЛЕ І В НЬОГО БУЛО ГУЗНО! СВІТ ВКРИТИЙ ГУЗНАМИ! НА СВІЙ ЛАД У ДЕРЕВ ТЕЖ Є ГУЗНА, АЛЕ ТИ ЇХ НЕ ЗНАЙДЕШ, ВОНИ ПРОСТО СКИДАЮТЬ ЛИСТЯ. ТВОЄ ГУЗНО, МОЄ ГУЗНО, СВІТ ПОВЕН МІЛЬЯРДІВ ГУЗЕН. ВОНО Є В ПРЕЗИДЕНТА, І В МИЙНИКА МАШИН, У СУДДІ Й УБИВЦІ ТЕЖ Є ГУЗНА… НАВІТЬ ПУРПУРОВА ЗАСТІБКА ЙОГО МАЄ!

— Все, припини, ПРИПИНИ!

Її знову знудило. Глушина. Я розкоркував пляшку саке і хильнув.

24

Сталося то десь за тиждень, близько сьомої ранку. Мені пощастило взяти ще один вихідний, і після подвійної зміни я притискався до Джойсової дупці, до її гузна, і солодко спав, коли в двері подзвонили. Я вибрався з ліжка й пішов відчиняти.

Там стояв чоловічок у краватці. Він тицьнув мені якісь папери й змився. То був виклик до суду з приводу розлучення. Плакали мої мільйони. Утім, я на них усе одно не розраховував, тож не злився.

Розбудив Джойс.

— Що?

— Чоловічок міг припертися й пізніше, ні?

Показав їй папери.

— Вибач, Генку.

— Та все гаразд. Ти просто мала мені сказати. Я погодився б. Ми двічі покохалися б, пореготали, було б весело. Я цього не розумію. Ти ж увесь час знала. Сто чортів мені в бебехи, якщо я розумію жінок.

— Слухай, я подала документи, коли ми посварилися. Гадала, якщо зроблю це на ясну голову, то ніколи не зважуся.

— Гаразд, люба, мене захоплює твоя чесність. Це Пурпурова Застібка?

— Це Пурпурова Застібка, — сказала вона.

Я розсміявся. То був радше сумний сміх, маю сказати. Проте вирвалося.

— Хто б сумнівався. Але він стане тобі халепою. Успіхів тобі, крихітко. Я багато чого в тобі любив, і не стільки твої гроші, ти це знаєш.

Вона розревілася в подушку, лежачи на животі, уся здригалася.